Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

що він помітив, коли увечері в п’ятницю вони зустріли його в аеропорті. Не стільки його мати, можливо, – вона, як і раніше, займалася своєю фотографічною діяльністю в «Геральді», її хлібом не годуй, а дай погомоніти з сином про газетні справи, але останні півроку вона намагалася кинути палити і набрала вагу, фунтів десять-дванадцять, і від цього виглядала якось інакше, і старшою, й молодшою водночас, якщо таке взагалі можливе, а от батько, вік якого наближався до п’ятдесяти шести і такий же міцний, як колись, попри те, вразив Фергюсона: він якось дещо висох, волосся поріділо й посивіло, а ще він ледь шкутильгав, якщо мусив пройти пішки понад п’ятдесяти чи сотні ярдів (розтягнутий м’яз – або ж ноги, що повсякчас боліли), вже не той онімілий й безмовний доктор Манет, що трудився за своїм верстаком, а службовець у відділі приватних рекламних оголошень «Геральда» – робота, яка йому, за його словами, подобалася, і він її навіть начебто любив, але вона перетворила його в неперебірливого Боба Кретчита, і Фергюсон не міг не думати про те, яким тривалим і повільним було падіння від «Домашнього світу братів» до теперішнього стану.

Найкращим днем його візиту з п’ятниці по неділю був останній, коли вони прямували на ситний, непоспішний і пізній сніданок до «Вулфіс» на Клінз-авеню, де апетитні запахи свіжих цибулевих булочок і копченої риби сповнювали зал, поки вони втрьох їли лососину з яєчнею на спомин про бабусю Фергюсона, про яку тривалий час розмовляли, а також про Фергюсонового діда й нині зниклої Діді Брайєнт, але переважно його мати розпитувала про Рочестер і «Таймс-Юніон», хотіла знати все про все, і Фергюсон розповів їм майже все, що міг, оминувши увагою, проте, свій зв’язок з Ненсі Спероне, оскільки це, найімовірніше, не сподобалося б його батькові – сама думка про прогулянки його сина з якоюсь італійською католичкою, поза сумнівом, засмутила б його, а це породило б якісь озлоблені висловлювання про нас-супроти-них, про шварців і шиксів (слова, котрі Фергюсон ненавидів, найпотворніші у всьому лексиконі ідишу), і тому він викинув Ненсі з тем розмови і замість цього розповідав про Макмануса й Данлепа, про те, як Боббі Джордж вибив свою першу кругову пробіжку у великій лізі в Бостоні минулого липня, і тепер через якихось чотири місяці стане батьком, говорив про деякі написані ним статті та про дешеву занедбану квартиру, в якій зараз живе, що спонукало його мати поставити питання, з яким звертаються до своїх дітей усі матері, чи то до малюків, що пісяють у штанці, чи до двадцятичотирьохрічних випускників коледжу:

У тебе все гаразд, Арчі?

Іноді я не розумію, що там роблю, мовив Фергюсон, однак мені здається, що так, усе гаразд, поки що намацую власний шлях, усе більш-менш нормально, я більш-менш задоволений роботою, проте ясно одне, і в цьому можна мати цілковиту певність: я не маю наміру провести все життя в Рочестері, штат Нью-Йорк.

Пожежі третьої категорії. Двадцята річниця нерозслідуваного вбивства. Антивоєнна діяльність у місцевих коледжах та університетах. Викриття банди викрадачів собак. Автомобільна аварія на Парк-авеню з летальним кінцем. Заснування нової асоціації квартиронаймачів у чорних кварталах на західній окраїні міста. П’ять місяців Фергюсон трудився скромним початківцем-репортером під недовірливим наглядом Джо Данлепа, а відтак Макманус зняв його з міських новин і доручив дещо серйозніше. Вочевидь, Фергюсон витримав іспит. Він ніколи особливо не замислювався над точною природою цього екзамену, чи тим, за якими критеріями Макманус його оцінював, але, як би там не було, висновок можна було зробити лише один: керівництво вважає, що він успішно перейшов на наступний рівень.

Уранці після Різдва Макманус викликав Фергюсона до себе в кабінет і повідомив, що останнім часом йому не дає спокою одна думка. З шістдесятими ми майже покінчили, мовив він, залишилося менше тижня до того, як звалиться велика куля, і що думає Фергюсон з приводу того, щоб написати серію нарисів про минулі десять років і про те, як вони вплинули на життя Америки? Підхід має бути не хронологічним, не конспектом ключових подій за календарною лінійкою, це має бути щось істотніше, серія матеріалів по дві тисячі п’ятсот слів кожен на різноманітні доречні теми – війна у В’єтнамі, рух за громадянські права, розквіт контркультури, розвиток мистецтва, музики, літератури й кіно, космічна програма, контрастні тональності адміністрацій Ейзенгауера, Кеннеді, Джонсона й Ніксона, моторошна низка замахів на видатних громадських діячів, расовий конфлікт і палаючі гетто американських міст, спорт, мода, телебачення, зліт і падіння правого республіканізму й шаленого гніву, еволюція руху «Чорна влада» та революція Пігулки, все – від політики до рок-н-ролла та змін у житті американців, портрет багатого на катаклізми десятиліття, яке подарувало країні Малкольма Ікса[63] і Джорджа Волеса[64], «Звуки музики» і Джима Гендрікса, братів Берріген[65] і Рональда Рейгана. Ні, це не будуть звичайні новинні коментарі, вів далі Макманус, це буде погляд назад, спосіб нагадати читачам «Таймс-Юніон» про події десятирічної давності і про те, де вони опинилися зараз. Отака одна з переваг роботи в щоденній газеті. Більше простору для маневру, більше часу покопирсатися й дослідити, більше нагод публікувати нариси. Та це не повинен бути сухий перелік відомих подій. Йому потрібен не академічний виклад, а такі статті, щоб кусалися, і на теми кожної книги чи старого номеру журналу, котрі Фергюсон прочитає у своїх дослідженнях, Макманус хотів, аби він поспілкувався з п’ятьма різними людьми. Якщо йому не поталанить спіймати Мохамеда Алі, він мусить вислідити його тренера й секунданта Анджело Данді, а якщо не зуміє пробитися до Енді Воргола, нехай телефонує Рою Ліхтенштейну чи Лео Кастеллі. Суто першоджерела. Лише ті, хто щось насправді робив чи перебував поблизу епіцентру подій. Він чітко висловлюється?

Так, викладав він чітко.

А що про це думає Фергюсон?

Я цілком і повністю «за», відповів Фергюсон. А скільки матеріалів ви хотіли б і скільки в мене часу на їх написання?

Вісім-десять, я сказав би. І грубо кажучи, на кожен зо два тижні, плюс-мінус. Цього вистачить?

Якщо я тимчасово відмовлюся від сну, то, вочевидь, так. Здавати містерові Данлепу?

Ні, з Данлепом у тебе закінчено. Над цим ти працюватимеш безпосередньо зі мною.

Коли і як мені починати?

Сідай за свій стіл і спроектуй п’ятнадцять-двадцять ідей. Теми, заголовки, роздуми, все, що тобі видається найнагальнішим, а відтак ми окреслимо загальний план.

Не можу висловити, що це для мене значить.

Це робота для людини молодої, Арчі, а ти в нас наймолодший. Подивимося, що з цього