Іван Іванович Білик - Яр

зі мною більш як нівроку. Одного ранку, повернувшись із роботи, я знайшов на своєму «столі» записку:

«Мені дали призначення з четвертої чверті у Веприкську школу. Забираю з собою й Наталочку. Нам треба пожити окремо».

Отже, Оленка й не ховала своїх слідів. Була певна, що ми з нею дійшли одного висновку: ніколи не зможемо бути разом.

Я вже півтора року живу сам...

Коли це слово проявилось на папері, я здивувався: сам?.. А ці люди, що приходять до мене, щойно з'явлюся у своїй убогій хатині?

А сторонньому може здатися, ніби я справді з ранку до вечора й з вечора до ранку — сам. Суд реабілітував мене й за втечу з концтабору, і за смерть Антона (про Афіноґена Горобцова навіть мови на суді не було, хоча я стріляв саме в нього, а в Антона влучив випадково). Отже, мене реабілітували, а як компенсацію за дванадцять років каторги сплатили дві тисячі карбованців — двомісячну платню сільського вчителя.

«Живий думає про живе». Не знаю, чи є така мудрість в Еклезіаста, але звучить вона цілком по-біблійному. Колись у моді було інше: мертві хапають живих. Ну, а тепер ті, кого мертві пощадили, мусять дбати про свій щоденний хліб. Я влаштувався сторожем на станції. Грошей вистачає справді на самий лише хліб, але якось викроюю й на напір, чорнило та дрова. Без дров не можу — на холоді мої поморожені в тундрі пальці не тримають ручку.

Працюю ночами. На вахту заступаю тоді, коли нормальні люди йдуть додому, а коли вранці знову приходять, я йду городами до своєї напівхати-напівкуреня. Сплю небагато — дві-три години вранці й зо дві години надвечір. Усю решту дня сиджу над аркушем паперу, і гасу не треба купувати, бо грошей не вистачило б ще й на гас.

Ідучи ввечері на роботу, я завжди беру двері на засув, сам зробивши для нього з товстої дротини хитрий ключ. Мені страшно, що хтось може влізти до хати й викрасти або знищити мій рукопис. Я не певен, чи знадобиться він коли людям, швидше за все нікому ніколи й на думку не спаде прочитати, що там намаракувала самотня людина з темною біографією, вовкулака, який по-суті розівчився й розмовляти з людьми, бо ніколи з ними не спілкується. Та все-таки якась лиха сила змушує мене щополудня сідати до ящика, що править за письмовий стіл.

Одного разу я подумав: а може, мене змушують писати ті, кого вже давно немає на світі Божому? Може, мене й залишено живим тільки для того, щоб я висловився за мертвих? За всіх тих, що не встигли нічого сказати. За покоління батька Ганни Базилевич. За покоління Івана Марковича Вакуленка та моїх батьків. За Якима та Кастуся. За Полковника та Професора. За Газе й Макса. За Олега Поповича, Ганну Базилевич та мою сестру Марію. За брата Петра та Маріїного Павлика. За мою матір, моїх діда з бабою, моїх братиків Колька й Ванька та за всіх односельців, що померли тридцять третього року. За всіх загиблих у концтаборах. За все моє покоління.

За все пропаще покоління, яке марширувало в каторжанських робах, співаючи бадьору пісню «Широка страна моя родная!..»

Може, я саме для цього й пишу?

Повертаючись уранці з роботи, я так само старанно беру двері на засув. Я подивився на календар і бачу, що сьогодні знову двадцяте серпня, як і того дня два роки тому, коли я повернувся після повторного суду й реабілітації до рідного містечка. Позавчора приходила моя дружина Оленка, попереджала стерегтись, бо Паша настроєна войовниче, незабаром повертаються з армії двадцятидворічні хлопці.

Я вже, власне, готовий. Мені лишилося дописати кілька рядків, віднесу рукопис у безпечне місце, де він може дочекатися свого першого читача. Але після цього так само старанно засовуватиму двері. Я хочу точно знати, коли це відбудеться. Можливо, спочатку під вікном почуються скрадливі кроки. Можливо, пролунає стукіт у шибку. А я принишкну на печі, куди з вікна не видно, і слухатиму калатання власного серця, — це теж можливо.

Та найможливіше, що я почую загрублий голос майже дорослого чоловіка:

— Дьо-одьку, ви в хо-оті? — І тоді неквапом вийду з хатини до великої кімнати, у якої вікна замощені битою цеглою, для певности перепитаю:

— Хто там?

У відповідь ночую зовсім басовите й нетерпляче:

— Та'дчиньо-ойте, не пізно-оли чи шо!

Тоді я остаточно пересвідчуся, що це прийшли до мене, і потягнуся тремкими пальцями до засува. Але той трем триватиме недовго — пальці тернуть по зріділому, давно посивілому волоссі й від того звичного руху швидко заспокояться. Я відчиню, двері й одступлю трохи вглиб нежилої великої кімнати...

А поки що, вертаючись уранці додому, я засовую двері й сторожко наслухаю. До чого ж повільно плине час...

1968 — 1998

Віхи життя і творчості І. І. Білика

БІЛИК Іван Іванович (1.03.1930 р. смт Градизьк, Глобинського району Полтавської області) — письменник, перекладач. Закінчив 1961 р. факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Друкується з 1956 р. Роман «Танго» (1968) — про життя української еміграції. Історичний роман «Меч Арея» (1972) розповідає про Київ і киян V ст. (після виходу піддано критиці за відступ від усталених в історіографії поглядів, заборонений). У романі «День народження Золотої рибки» (1977) порушено проблеми відповідальності особи перед суспільством і природою; роман «Земля Королеви Мод» (1982) — апофеоз людини, яка зберігає гідність і честь у найскрутніші моменти життя. Історичний роман «Похорон богів» (1986) — про події ІХ-Х ст. на землях Київської Русі. Історична трилогія про скіфів: «Дикі білі коні» (1989) — про нашестя перського царя Дарія та його розгром; «Не дратуйте грифонів» (1993) — доля Скіфії після перського нашестя; «Цар і раб» (1992) — про повстання скіфів