Іван Іванович Білик - Яр

було б жодних злигоднів і жодних самокарань. Але мені й на думку не спало ступити ще крок із Лоба. Якщо пам'ять мені не зраджує, у голові не було тоді ніяких думок. Я сновидою потяг ноги понад яром угору, до його початків, і обминув їх, вийшов на битий Київський шлях з тополиними шеренгами.

Навколо вже залягла чорна ніч, і тільки коли за яром поволі виринув убутний місяць, я подумав — то була перша думка — куди ж я йду. Згадались Антосеві слова: «Тітка вже не живуть у но-ошій хо-оті». Я знову проказав майже вголос: куди ж я йду? Я ж навіть уявлення не мав, де шукати Оленку з донькою.

І тут несподівано для себе усвідомив, що мені навіть не хочеться їх бачити, принаймні в цю мить. Я не був готовий до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між нами проліг цілий світ із його геть іншими вимірами.

Пізньої ночі я прибився до своєї рідної хати-пустки, у якої не було ні вікон, ні дверей. Я сів у порожньому красному куті, де не лишилося жодної материної ікони, і так просидів чи прокуняв до ранку. Побачивши мене, прийшов зять покійної вже баби Макарихи й приніс вікно разом з коробкою та двері з одвірками.

— Це з вашої хатини, — сказав він. — Люди розтягали, а я думаю: вирубаю хоч одне вікно й одні двері. Хай стоять. Як хто з ваших, думаю, приб'ється — оддам, а ні — то вже теєчки...

Через кілька днів, почувши про моє повернення, з'явилась Оленка, того самого вечора вона привела й Наталочку, попереносила свої речі від дядька Йовхима. Перші тижні ми старанно вдавали, що нарешті всі наші знегоди позаду й ми діждалися свого щастя, вистраждали його. Але так довго не можна було себе дурити.

На каторзі я мріяв про свій дім і свою сім'ю, та, певно, ті мрії були такі пекучі, що спалили мене. Так я принаймні думав дуже довго. Та з часом з'явились інші думки. Кожен авторитарний режим, незалежно від того, чи він гітлерівський, а чи сталінський, не може не бути фашистським. То страшна машина пригнічення індивідуальности, розчавлювання людської душі. Я бачив ізсередини й гітлерівську, і сталінську м'ясорубки. Вони перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик, покликаний мовчки стриміти у відведеній йому дірочці. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що колись він був людиною, такого просто збивали й пускали на переплавку. Де ділись Професор і Полковник? Де тепер Кастусь Матусевич та Яким Литовченко?

І де подівся я сам?

Самого себе я зовсім не впізнавав і зовсім не бачив, тепер замість мене був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі під назвою «Соціалізм імені Вождя всіх часів і народів».

Я іноді згадую людину, яка не була моїм другом, швидше — ворогом, у всякому разі за покликанням служби, не соціальним, а офіційним ворогом, якщо є таке поняття. Лейтенант Газе. Мені часом кортить знати, чи живий цей гітлерівець, який зневірився в Гітлері. Або: чи зневірився б він у ньому, коли б переміг не наш вождь, а їхній?

Отак я й живу в малій кімнатці вже два роки. Сінешні двері збив сам із старих дощок, вікна великої кімнати позамощував битою цеглою, аби снігу не намітало. За стіл мені править великий ящик, за стілець — малий, а більше мені нічого не треба. Треба тільки паперу, багато чистого паперу, який дуже важко добувати.

Часто в гості до мене сходяться всі ті, хто був колись поряд і кого вже давно немає. Я сиджу на малому ящику, поклавши руки на великий, що править мені за письмовий стіл. З білого аркуша паперу самі зроджуються рядки літер і слів — я мовби не маю до них ніякого відношення. «Вони» ж приходять і всідаються, хто на чому знайде. Ті на печі, де я сам відпочиваю після нічного чи денного карання, ті на дорозі, ті просто долі. Найбільше-таки долі. Ну, а дехто розташовується по кутках.

Найчастіше приходять Афіноґен Горобцов та Антін Ягола. Хоч як це дивно, вони мене не лякають, дарма що мусили б роздирати мою душу на криваві шматки. І ні той, ні той не намагаються мені мститись. Я кажу Антонові:

— А твій синок нахвалявся вбити мене.

Антін довго не озивається, наче пригадує свої живі слова, які встиг забути, зрештою-таки каже:

— Як така математіка, то, повідіму, він...

Він не довершує речення, тоді я беруся підказати йому кінцівку, яка може мати для мене фатальну вагу:

— Ти хотів сказати, що він має на те право?

Антін сам викінчує власну думку:

— Повідіму, він мій син.

Це, власне, те саме. Я заперечую Антонові:

— Суд мене виправдав. І дядько Йовхим — теж.

Антін пригадує свою смертну хвилину й сумно, але згідливо киває головою.

Тоді озивається з кутка Кастусь:

— Гэта — адно, а то — савсем другое. Сын спаканвеку мсціць за роднага бацька. То — яго свящэний долг.

Яким сидить поряд з ним і лише зводить брови. Мені кортить знати його думку, та він мовчить. І я здогадуюсь про причину того мовчання: за українця Якима помстивсь ороч Вася. Мені стає сумно, невже, думаю я, усе зводиться до того, хто кого позбавив життя й хто за кого повинен мститися?

Позираю на Афіноґена Горобцова, але марно шукати в нього поради. Цей чоловік, навіть помираючи, не вірив, що я — його ворог. Афіноґен мовчить, я теж не зважуюсь його запитувати. Ми з ним цієї проблеми ще не розв'язали й навряд чи коли зможемо розв'язати. Афіноґен і не шукав виходу з власного глухого кута, але хіба це не найбезнадійніший випадок?

Оленка не витримала