Джордж Мартін - Чвара королів

знав. Бран розумів, що в бійці від нього мало користі, та все ж почувався певніше з мечем у руці. Він знав, що це хлопчачі дурощі, але нічого вдіяти не міг.

Кроки гучно лунали у крипті, схожій на печеру. Тіні позаду них проковтнули батька, тіні попереду відступили, відкриваючи інші подоби — не просто князів, але старих Королів-на-Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торген Старк, Король-на-Колінах. Едвин Весняний Король. Теон Старк, Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джораг та Джонос, Брандон Поганий, Вальтон Місячний Король, Едеріон Жених, Ейрон, Бенджен Милий та Бенджен Лихий, Едрік Снігобород. Обличчя їхні були суворі й сильні; дехто за життя наробив багато зла, але всі до одного були Старками, і Бран знав усі оповіді про них. Він ніколи не відчував страху коло могил — вони складали частину його дому, частину його самого, і Бран завжди знав, що одного дня теж ляже поруч з ними. Але зараз трохи втратив певність.

«Якщо я піду нагору, то чи повернуся колись униз? Де мене покладуть, коли я помру?»

— Чекайте, — мовила Оша, коли вони досягли звивистих кам’яних сходів на поверхню та до нижчих рівнів, де на своїх темних престолах сиділи давніші королі.

Смолоскипа дичацька жінка віддала Мейрі, а сама додала:

— Я доберуся й навпомацки.

Якийсь час вони чули її кроки, але ті ставали дедалі тихіші, поки зовсім не зникли.

— Ходор, — занепокоївся Ходор.

Бран казав собі сто разів, як ненавидить ховатися у темряві, як хоче знову побачити сонце, знову проїхатися верхи під вітром та дощем. Але зараз, чекаючи миті, коли це мало статися, він перелякався. Бран почувався безпечно у темряві, де не міг бачити навіть руку перед обличчям. Там було легко вірити, що вороги ніколи тебе не знайдуть. До того ж наснаги йому додавали кам’яні володарі на престолах — навіть коли він їх не бачив, все одно знав, що вони там.

Минуло чимало часу, перш ніж вони знову щось почули. Бран почав був боятися, що з Ошею сталося якесь лихо. Його братик без упину совався та крутився.

— Я хочу додому! — гучно заявив він вже вкотре.

Ходор нахилив голову і сказав:

— Ходор.

А тоді вони знову почули кроки, дедалі лункіші, й за кілька хвилин на світло з’явилася Оша з похмурим обличчям.

— Двері чимось завалило. Я не змогла їх зрушити.

— Ходор зрушить що завгодно, — відповів Бран.

Оша окинула велетня-стайняра пильним поглядом, наче зважуючи його сили.

— Може, й зрушить. Ходімо.

Сходи були вузькі, довелося йти по одному. Попереду йшла Оша, за нею — Ходор з Браном, що зігнувся на його спині, щоб не побити голову об стелю. Слідом ішла Мейра зі смолоскипом; наприкінці Йоджен вів за руку Рікона. Вони йшли по колу, крутилися і крутилися, піднімаючись дедалі вище. Бранові здалося, що він вже чує носом дим, але то був лише смолоскип.

Двері до крипти були зроблені зі старого та важкого залізного дерева і лежали з нахилом до ґрунту. Підступити до них могла тільки одна людина. Оша спробувала пхнути їх ще раз, але Бран бачив, що двері навіть не ворушаться.

— Хай спробує Ходор.

Та для цього спершу довелося витягти з кошика Брана, щоб велетень його не розчавив. Мейра присіла коло нього на сходах, обійняла заспокійливо за плечі, а Оша та Ходор тим часом мінялися місцями.

— Відчини двері, Ходоре, — мовив Бран.

Могутній стайняр поклав долоні на двері, натиснув і забурчав.

— Ходор? — Він вдарив двері кулаком, та вони й не смикнулися. — Ходор!

— Спиною, — порадив Бран. — І ногами.

Ходор обернувся, приклався до дерева спиною і штовхнув. А тоді ще і ще.

— Ходор!

Він поставив одну ногу на вищу сходинку, щоб пристосуватися до нахилу дверей, і спробував розігнутися. Цього разу дерево застогнало та зарипіло.

— Ходор!

На ту саму сходинку стала друга нога; Ходор розставив ноги ширше, напружився й випростався. Бран бачив, як обличчя його зачервонілося, а жили на шиї набрякнули від зусилля, з яким він упирався проти ваги завалу.

— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор-ХОДОР!

Згори почулося глухе торохтіння. Двері раптом посунулися, і на обличчя Брана впав промінь денного світла, засліпивши його на мить. З наступним поштовхом вони почули, як зсипається каміння, і раптом перед ними відкрився шлях назовні. Оша тицьнула туди списом і прослизнула слідом, а Рікон проліз між ніг у Мейри, щоб встигнути наступним. Ходор прочинив двері повністю і вийшов сам. Брана через кілька останніх сходинок перенесли Троски.

Небо було світло-сіре, навколо вихорився дим. Вони стояли у тіні Першовежі, або радше сказати, її решток. Один бік споруди цілком викришився і висипався назовні; каміння та побиті химери валялися по всьому дворі. «Вони впали саме там, де я» — подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розтрощилися на стільки дрібних шматків, що Бран здивувався, як він сам вижив. Неподалік кілька гайворонів длубалися у тілі когось, вбитого впалим камінням, але він лежав обличчям униз, і Бран не зміг його упізнати.

Першовежа стояла порожня багато сотень років, але зараз її запустіння дійшло вже краю. Підлоги та сволоки усі вигоріли, крокви стелі теж. Зруйнована стіна відкривала вид на усі покої, ба навіть на нужник. Але зруйнована вартова башта позаду Першовежі лишилася там, де стояла — вогонь не додав до її пошкоджень нічого нового.

Йоджен Троск закашлявся від диму, а Рікон завимагав:

— Відведіть мене додому! Я хочу додому!

Ходор тупцював по колу і тихенько скиглив «Ходор!». Усі стали купкою один біля одного і мовчки озирнулися на руїни та смерть навколо себе.

— Ми тут так галасували, що вже й дракона б розбудили, — мовила Оша. — Але ніхто не з’явився. Замок мертвий та випалений, як і казав Бран. Але нам краще…

Раптом вона обірвала себе, почувши щось позаду, і крутнулася зі списом напоготові. Дві кощаві темні постаті виникли з-за зруйнованої башти, поволі пробираючись потрощеним камінням.

Рікон щасливо заверещав: «Кудлайчику!», і чорний лютововк стрибками кинувся до нього. Літо наблизився повільніше, потерся головою об Бранову руку і лизнув його в обличчя.

— Треба забиратися звідси, — мовив Йоджен. — До цього царства смерті скоро набіжать інші вовки на додачу до Літа й Кудлая. І не всі з них — на чотирьох ногах.

— Еге ж, не забаряться, — погодилася Оша. — Але нам треба знайти харчів,