Джордж Мартін - Чвара королів

Рагвила зареготала.

— Хто б міг таке подумати? Вилупок якогось пихатого князька зарізав самого Кворина Піврукого.

— Випусти йому тельбухи, — повторив Торохкало, ще й досі сидячи верхи. Орел підлетів до нього з вереском та всівся на кістяний шолом.

— Він здався, — нагадала Ігритта.

— Еге ж! І вбив свого братчика, — мовив неоковирний коротун у залізному шоломці, поїденому іржею.

Торохкало під’їхав ближче, калатаючи кістками.

— То його вовк усе зробив. Підло і негідно. Життя Піврукого мав забрати я.

— Ми усі бачили, як тобі кортіло з ним битися, — насмішкувато кинула Рагвила.

— Він варг! — лютував Князь-над-Кістками. — І до того ж чорна ґава. Не люблю я цих негідників!

— Нехай варг, то й що? — спитала Ігритта. — З якого дива нам боятися варгів?

Інші загомоніли на знак згоди. Торохкало люто зиркнув крізь очі свого жовтого черепа, але мусив буркотливо погодитися. «А й справді, вільний нарід» — подумав собі Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де він ліг мертвий, на вогнищі з глиці, гілля дерев та чагарнику. Дрова були частково зелені, тому горіли повільно і дуже диміли, надсилаючи у суворе яскраво-синє небо чорні вихори. Опісля Торохкало зібрав собі у сакви кілька обпалених кісток, а інші кинули жереб на розвідницьке майно. Ігритта виграла собі кобеняка.

— Ми повернемося Вискливим Пересувом? — спитав Джон.

Він не був певний, чи зможе подолати ті верхотури знову, і чи переживе його коник-бахмутик другу таку подорож.

— Ні, — відповіла вона. — За нами вже нічого нема.

І кинула на Джона сумний погляд.

— Манс уже добряче спустився Молочною. І зараз іде просто на твою Стіну.

Бран VII

Попіл падав, наче м’який сірий сніг.

Він трусив по сухій глиці та брунатному листю до узлісся, де сосни росли рідше. За відкритими полями він бачив великі купи людського каміння, охоплені вихорами полум’я. Дмухав гарячий запашний вітер, приносив з собою пахощі крові та смаленого м’яса — такі сильні, що він аж слину пустив.

Все ж їх покликав до себе лише один запах, а всі інші попереджали, що наближатися не треба. Він принюхався до диму, що летів за вітром. Люди, багато людей, багато коней. І вогонь, вогонь, вогонь. Немає на світі запаху небезпечнішого — він гірший навіть за гострий холодний запах заліза, з якого робляться людські пазурі та тверді шкури. Дим та попіл затьмарили очі; у небі він побачив великого крилатого змія, що ревів річкою полум’я. Він вишкірив зуби, але змій зник. Поза скелями високі вогні з’їдали зорі на небі.

Вогні тріщали всю ніч; одного разу почувся гучний грім та тріск, від якого під ногами аж земля підстрибнула. Собаки гавкали та скиглили; коні іржали з жаху. Ніч роздирало виття — виття людської зграї, лемент страху, дике волання, сміх та вереск. Немає звіра, галасливішого за людину. Він нашорошив вуха і дослухався; тим часом його брат гарчав на кожен звук. Вони удвох никали під деревами, а смолистий вітер сипав з неба попелом та жаринами. З часом вогні почали згасати, а потім і геть зникли. Того ранку сонце на небі зійшло сіре та димне.

Тільки тоді вони вийшли з-під дерев і почали повільно скрадатися полями. Його брат біг поруч, зачарований запахами крові та смерті. Вони мовчки проминули барлоги, які люди збудували з дерева, зілля та грязюки. Багато з них згоріли, багато — зруйнувалися, а деякі стояли, наче нічого не трапилося. Але живої людини ніде не було ані виду, ані запаху. Гайворони вкривали тіла щільною ковдрою, проте злетіли у повітря з вереском, почувши наближення їх з братом. Дикі собаки теж сахалися геть, зачувши їх.

Під великими сірими скелями голосно помирав кінь, намагаючись підвестися на зламаній нозі й видаючи болючий вереск, коли падав. Брат закружляв навколо, а потім вирвав йому горлянку; кінь слабенько хвицьнувся і закотив очі. Коли він наблизився до туші, брат клацнув на нього зубами і поклав вуха; за це він дав йому ляпаса передньою лапою та вкусив за ногу. Вони удвох заходилися битися у траві, грязюці та попелі коло мертвого коня; нарешті брат перекотився на спину і здався, підібгавши хвоста. Ще раз вкусивши за обернуте догори горло, він поїв коня і дав поїсти братові, а тоді вилизькав кров з його чорного хутра.

До того часу на нього вже наповзало темне місце — дім шепоту, де всі люди були сліпі. Він відчував на собі холодні пальці того місця. Кам’яний запах ліз йому до носа, шепотів та лоскотав. Він спробував опиратися виклику, бо не любив темряви. Він — вовк, мисливець, підкрадач і убивця. Його місце — серед братів та сестер у глухих лісах, на волі, під зоряним небом. Він сів на хвоста, задер голову і завив. «Не піду» — волав він. — «Я — вовк, я не піду.» Але темрява почала густішати, аж доки не вкрила очі, не заповнила носа і не заткнула вуха. Він більше не міг бачити, нюхати, чути, бігати; сірі скелі зникли, зник мертвий кінь, зник його брат. Усе стало чорним та нерухомим, чорним та холодним, чорним та мертвим, чорним…

— Бране, — тихо прошепотів голос. — Бране, повертайся. Негайно повертайся, Бране. Бране!…

Він заплющив третє око і відкрив інші два — старі, сліпі. У темному місці всі люди були сліпі. Але його хтось тримав. Бран відчував обійми, тепло чийогось тіла поруч з собою. Він чув, як Ходор тихо співає сам до себе: «Ходор-ходор-ходор».

— Бране? — покликав голос Мейри. — Ти борсався та жахливо кричав. Що ти бачив?

— Зимосіч. — Язик почувався у роті якось чудернацько, незграбно. «Отаким робом одного дня повернуся і не зможу заговорити.» — Я бачив Зимосіч. Вона горіла. Пахло кіньми, залізом, кров’ю. Там усіх убили, Мейро.

Бран відчув на обличчі її руку. Мейра відкидала назад його волосся.

— Ти весь спітнів, — мовила вона. — Хочеш пити?

— Хочу, — погодився він.

Мейра піднесла йому до рота міх, і Бран так заспішив пити, що вода потекла в нього з кутка рота. Коли він повертався зі сну, то завжди відчував млявість та спрагу. І голод теж. Він згадав коня, що вмирав, смак крові у роті, запах горілої плоті у вранішньому повітрі.

— Скільки часу?

— Три дні, — відповів Йоджен. Хлопець