Іван Іванович Білик - Яр

й двері позабивані хрестами трухлявих дощок, у комині мостять гнізда галки, а на горищі ночами моторошно плачуть сови. Власне, така хата й не могла забезпечити своїм мешканцям іншого життя, і в цьому була якась таємнича закономірність. Максим уявив собі батька, як старий сидить на покуті й допитливо дивиться на сина, ворушачи шпакуватими вусами. Що б зараз дав Максим, аби можна було увійти, поздоровкатися з батьком і чекати, коли він запитає:

— Ну, як там, дерехторе?

Це слово колись дратувало Максима, і він утямки собі не брав, що може так за ним сумувати. Де-рех-торе... Тоді Максим учував у тому слові запитання, на яке не спроможний був дати відповіди, а тепер воно набрало зовсім іншої тональности, зовсім-таки іншої. Скільки ж років спливло відтоді...

Сонце било Максимові просто у вічі, до смерку лишалося дуже багато часу. Він сів на край урвища і спустив ноги додолу. Колись бував отам унизу, десь, певно, близько, але про це не хотілося думати, і Максим улігся горілиць, поклавши голову на зібгану кухвайку. Та й улежати довго не міг і знову побрався далі. Уліворуч од нього тягся густий, ще майже не торкнутий сивиною недалекої осени, ліс. Максим підійшов ближче до дерев і рантам став, мов укопаний.

Мозок ніяк не міг викинути на поверхню нам'яти число сьогоднішньої дати, хоч воно й крутилося десь поблизу, бентежачи невідомістю. Максим рушив між дерева узлісся, і коли зелене шатро склепилось над головою, він згадав: двадцяте серпня...

Максим сів на травичку, пойняту смагою зрілости, і зіперся до стовбура старого берестка. Двадцяте серпня... Цієї дати, мабуть же таки цієї, він тисяча дев'ятсот сорок першого року вже був отут, ішов без дороги й знаку лісом, понад урвищами яру. Тоді він утікав, утікав, хоч за ним ніхто й не гнався, хоч про нього всі на світі забули, бо тоді над лісом, і над отим кучерявим проваллям, і над усією землею докруж висла смерть і було не до якогось позбавленого любови й притулку сіроманця, поодинокого випадку в розбурханому морі війни. А тепер Максим ішов теж із тюрми, як і того ранку, і теж ховався від людей. У перемлілому серці, що стільки часу прагло ще бодай раз побачить і цей ліс, і віковічні дерева в прірвах яру, не було слів, із якими він міг прийти до людей. І Максим раптом почувся таким самотнім і таким нещасним, що з очей йому бризнули б сльози, коли б він за ці два десятки літ і зим не розкропив їх усі до решти. Вісімнадцять років, міра чи не цілого людського життя, по якому пір'я крил починає жухнути.

Максим звівся на ноги й поглянув крізь кущі на яр. Мабуть, так воно й є, і нічого тут не вдієш. Людині відміряно мало, і не вона принаймні в цьому винна, що крила стомлено провисають... Щось подібне Максим уже відчував і по тому, сорок четвертого року, коли залишав Яр сумного дощового дня, збайдужілий і розчарований, не ховаючись од світла й від людей, бо вони вже не могли нічого зробити понад те, що зробили й що зробив він сам. Тепер було інше, але цієї миті Максим одчув бентегу, що поволі заполоняла все його єство.

Максим вийшов на узлісся й підступив на край яру. Ні, не стачить сили рушити далі, подумалось йому, я дочекаюся тут вечора й зберу докупи всі свої думки й почуття. Мушу прийти до людей, які ще мене не відцуралися, без цього трему, що не дає зосередитись.

Але Максим здумав про телеграму, яку послав уранці, і ноги мимоволі понесли його понад берегом яру далі. І коли він дійшов до того місця, де навпроти завидніли садки містечка й шерега тополь понад Київським битим шляхом, сонце було ще досить високо й лунав у чорно-зелених проваллях пташиний щебіт.

Максим Нетреба сидів на голому гранітному Лобі, спустивши ноги додолу. І це теж було, йому здавалося, що вже сидів отак само на цій скелі й дививсь униз, бо сьогодні в його житті видався такий день, щоб усе повторювалось, тільки того холодного дня ліс у яру був гарний і прозорий і стежиною, яка перегинала прірву навпіл і якої зараз не видно було в гущавині, рухалися дві людські постаті. В одній він упізнав Антона Яголу.

Антона... Щось обпарило Максима, і він узявся за серце. Тоді одна постать зупинилась, екзальтовано розчепірила руки й застигла на траві між деревами, а друга почала квапливо рухатися в цей бік, до гранітної скелі. Максим знав, хто це, і чекав, чекав, сидячи отак само на цій самій скелі, прозваній Лобом. І коли почув хрускіт і трохи повернув голову, побачив грубі розтоптані чоботи й грубу латку на одному з них. Ось тут...

Максим обернув голову й так виразно побачив ті чоботи, аж здригнувся. У цьому було щось нездорове, хворобливе, бо спогади — то одне, а таке чітке уявлення — вже геть інше... Він знову глянув униз і стомлено потер очі.

— Дро-остуйте!

Максим обернувся на голос і ніскільки не збентежився. Рипаючи кирзовими чобітьми по дрібних камінчиках, поруч, за два кроки від нього стояв Антін Ягола. І це Максима вже не здивувало, бо десь-то воно так і мусило бути.

— Ви здо-олеку?

Максим одвернувся і спробував узгодити цей ламкий баритон із Антоновою зовнішністю.

— Кажу, здо-олеку йдете?

— Га? Йду?.. З Веприків.

— А в вас спичок немо-оє?

Максим кволо лапнувся й витяг з кишені торохку коробочку. Для цього йому довелось випростати ліву ногу й спертися на лікоть. Голос був не такий, але це не мало ніякого значення, рівно ніякісінького. Той дістав пачку «Прибою», узяв цигарку в зуби, витер вогню і склав долоні халабудкою. Руки в нього тремтіли, і Максимові з того стало ще сумніше.

— Це не во-оша тілігро-ома?

Не беручи в руки,