Іван Іванович Білик - Яр

Назустріч нам кинулися майже всі мешканці чумів, радісні, косоокі й замурзані в сажу. Від них запаморочливо тхнуло сирою та копченою рибою, ще дужче, ніж од Baci та доктора Івана Марковича.

Одна з жінок, яку я спершу взяв був за підлітка, так побожно дивилася на Івана Марковича, що я відразу збагнув: це його дружина. І раптом побачив, що він ще зовсім нестарий, років, хіба, під сорок. А тоді побачив і їхніх діток — хлопчика, схожого на тата, й доньку — біляву, але монголоподібну, як мама.

У гостинних орочів, які кочували понад берегом холодного Охотського моря й живилися його дарами, я пробув зо два тижні, трохи від'ївся й привів себе до більш-менш людського вигляду. Усі ці дні Іван Маркович шукав шляхів, якими можна було відправити мене якнайдалі, за межі виливу грізної каторжанської столиці Магадана. Найбезпечнішими йому видавалися пониззя чи бодай середня течія Єнісею та Лени. На його думку, туди можна було дістатися за рік, аби тільки знайти попутників, якийсь кочовий тунгуський рід.

— Там пересидите років п'ять-шість, поки вас в енкаведе забудуть, або поки їх усіх змете історія. А тоді... звичайно ж, на Україну!

Ці слова його самого розхвилювали.

Повернувшись одного вечора після триденної відсутності, він зітхнув:

— Була можливість вибратися пароплавом. З Охотська аж до Байкалу. Але нічого не вийшло: дорого запросили, хай їм чорт... — Після довгого мовчання Іван Маркович озвався знову: — Спробую поговорити з Васиним родом... Хоча вони цього року ледве кінці з кінцями... Навіть на патрони та нові сіті не заробили... Усе забирає колгосп!

Тоді я дістав з кисета оті три камінчики, землисто-сірі зернинки, і простяг на долоні Іванові Марковичу. Він розстебнув свою тубільну шкіряну куртку, узяв камінчики й підсів до вогнища, навколо якого мостилися його діти й дружина. Тоді повернувся й підсів до мене на ліжко:

— Якщо це виявиться алмазами, то можна спробувати. Треба думати, що вони дорогі...

Ще через тиждень я опинився на борту пароплава в Охотську. Трюми були повні тюленячих шкір та бочок з ворванню, судно мало небавом відпливати до Хабаровська, а звідти Амуром, Шилкою аж до Чити. За ті три зернини сирових алмазів мене перевдягли з каторжанського костюма в цивільний: дали кухвайку, штани з шинельного сукна, стару шайку та ношені чоботи. А документи я мав свої — довідку на ім'я Якима Єлисейовича Литовченка, котрий нібито відсидів належний строк і тепер повертається в Україну.

Від напруження я майже нічого не помічав навколо. Запам'ятав тільки хмару гнусу та комарів, що перестріли нас іще в морі за два дні до входу в Тирло Амуру. Досвідчені матроси рятувалися від них, натираючи всі відкриті частини тіла мазутом, і нагадували негрів.

Так я доплив майже до Байкалу, і той невідомий, що взяв за мене три алмази, чесно дотримав комерційної угоди, бо до самої Чити мене ніхто не зачіпав.

Пересівши на робітничий поїзд, який мав довезти його до Яру, Максим раптом захвилювався. Кожна станція про щось нагадувала, у кожній лишилося по зернині його дитинства й молодости, і цього не можна було просто так оминути. І хоч відтоді багато води сплинуло, проте кожен вітряк на обрії, і кожна половецька могила, і кожен гай викликали в душі пекучий щем. І коли над малесеньким задрипаним будиночком станції майнула вивіска з назвою й поїзд поволі став, Максима розібрало таке хвилювання й такий незбагненний переляк, що він ухопив свою зелену фанерну скриньку й вискочив з вагона. За дві хвилини поїзд рушив далі, а Максим так і лишився стояти на пероні: в одній руці валізка, а в другій вилиняла кухвайчина. І тільки коли повз нього простукотів колісьми останній вагон з відчиненими назад дверима, він поволі рушив услід йому, неквапом ступаючи на кожну шпалу.

Це була станція Веприки, наступна — Яр, і Максим не знайшовся на силі висидіти в прокопченому вагоні до краю. Недільного дня, та ще такої ранньої нори ярівчани тим поїздом рідко їздили, принаймні колись, і це полегшувало Максимове становище. Однак решту п'ятнадцять, чи скільки там кілометрів лишилося, він вирішив пройти пішки, аби хоч якось привчити себе до й досі нової думки, що нарешті все позаду й він удома, удома, у Ярі, у якому народився й виріс і в якому на нього чекають дві рідні людини. Дві з усіх, що колись мали його за свого чи то рідного, чи близького, чи бодай бажаного.

Дійшовши до знайомого мосту через яр, Максим не перебрався на той бік, куди перескакувала залізниця, а пішов далі понад урвищами Тут було урочище, яке ярівчани називали Далекими Ярами. Тепер залізничний насип тягся протилежним боком, позначений прямими віхами телеграфних стовпів. Максим ішов неквапом. Лишилося п'ятнадцять кілометрів, і він мусив подолати їх за якнайдовший час.

Він раптом згадав — ні, не згадав, асоціації поза всіма законами мислення вдирались у його свідомість, — і перед очима постала його рідна хата. Стара, неприваблива, але рідна, власне, і не хата, лише півхати, — інвалід, мов нагадування про щось давно минуле й неповерненне, і Максимові стало шкода її. Хати схожі на людей, чимось-таки схожі, думалось йому. Одні бувають міцні й статечні, неначе сповнені власної гідности господарі, інші легкі й веселі, задивлені здивованими й радісними очима вікон на білий світ. А були ще й треті — похилі й перехняблені, мов старі люди, биті й перебиті роками та долею. А їхня хата взагалі не вкладалась у рамця жодного типу: з причілка від вулиці ніби ще й так собі, але варто зайти й подивитися на неї з іншого боку, як серце тобі неодмінно стиснеться підсвідомим болем: один одвірок просто на розі, причілок із боку садка завершується рудим, прокуреним комином. Інвалід найостаннішої з усіх можливих категорій...

Максим аж зітхнув од почуття, що його заполонило. Тепер там пустка, зітхнув він удруге, вікна