Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Квоут піднявся сходами назад із маленькою прозорою пляшечкою в руках.

— Ви більше нічого не потребуєте? У мене тут також є добрий запас паперу й чорнила.

— Можливо, до завтрашнього дня дійде й до цього, — припустив Хроніст. — Я використав більшу частину свого паперу. Але натовкти нового чорнила можу сьогодні.

— Не завдавайте собі клопоту, — легко сказав Квоут. — Я маю кілька пляшечок чудового аруейського чорнила.

— Справжнього аруейського чорнила? — здивовано перепитав Хроніст.

Квоут широко всміхнувся й кивнув.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, — промовив Хроніст і трохи розслабився. — Визнаю, не надто хотів витрачати сьогодні годину на товчіння, — він узяв прозору пляшку й ганчірку, а тоді зупинився. — Не будете проти, якщо я поставлю одне запитання? Так би мовити, неофіційно.

Один кутик Квоутових вуст піднявся в усміху.

— Ну, гаразд, неофіційно.

— Не можу не помітити, що ваш опис Цезури не… — Хроніст завагався. — Ну, здається, не зовсім збігається з виглядом самого меча, — його погляд пурхнув до меча за шинквасом. — Гарда не така, як ви описували.

Квоут широко всміхнувся.

— Що ж, ви вельми метикуваті!

— Я не хочу натякнути… — швидко заговорив Хроніст зі зніяковілим виглядом.

Квоут засміявся насиченим теплим сміхом. Його звук розійшовся по всій залі, і шинок на мить перестав здаватися порожнім.

— Ні. Ви маєте цілковиту рацію, — шинкар повернувся в бік меча. — Це не… як там сказав хлопчисько сьогодні вранці? — його погляд на мить став відстороненим, а тоді Квоут усміхнувся знову. — Кайсера. Убивця поетів.

— Мені просто було цікаво, — винувато сказав Хроніст.

— Мене має ображати те, що ви уважні? — Квоут знову розсміявся. — А хіба цікаво розповідати історію, якщо її ніхто не слухає? — він завзято потер руки. — Ну, гаразд. Вечеря. Чого бажаєте? Гарячого чи холодного? Супу чи печені? А ще я не­зле готую пудинг.

Вони зупинилися на чомусь простому, щоб не треба було знову розпалювати пічку на кухні. Квоут енергійно пересу­вався шинком, збираючи все потрібне. Мугикаючи собі під носа, взяв холодну баранину й половинку твердого гострого сиру з підвалу.

— А це буде гарним сюрпризом для Баста, — Квоут усміхнувся Хроністові, винісши з комори слоїк із засоленими оливками. — Він не має знати, що вони в нас є, бо інакше вже з’їв би все, — він розв’язав фартух і зняв його через голову. — І, здається, в нас у саду також зосталося кілька помідорів.

За кілька хвилин Квоут повернувся зі згорнутим фартухом. Він був мокрий від дощу, а волосся в нього було шалено скуйовджене. На його обличчі виднілася хлоп’якувата усмішка, і тієї миті він був дуже мало схожий на похмурого, повільного шинкаря.

— Погода ніяк не визначиться, хоче влаштувати бурю чи ні, — сказав він, поклавши фартух на шинквас і обережно прибравши помідори. — Але якщо таки визначиться, вона сього­дні буде така, що й фургон перекинула б, — Квоут неуважно замугикав, ріжучи й розкладаючи все на широкій дерев’яній тарілці.

Двері «Путь-каменя» відчинились, і світло ламп замиготіло через раптовий порив вітру. Всередину зайшли двоє солдатів, згорблені через погоду. Ззаду в них, наче хвости, стирчали мечі. Тканина їхніх блакитно-білих накидок була всіяна темними плямами від дощу.

Вони покидали важкі клунки, і той, що був нижчий на зріст, наліг плечем на двері, щоб зачинити їх попри вітер.

— Зуби Господні, — проказав вищий, поправляючи на собі одяг. — Кепська сьогодні ніч, щоб перебувати надворі, — він мав лисину на маківці й густу чорну бороду, пласку, як заступ. Чоловік поглянув на Квоута й бадьоро сказав: — Здоров, хлопче! Ми були раді побачити в тебе світло. Будь ласкавий, збігай по власника. Нам треба перекинутися з ним словом.

Квоут узяв свій фартух із шинкваса і просунув у нього ­голову.

— Це я, — оголосив він і прокашлявся, пов’язуючи на талії зав’язки. Пригладив руками закудлане волосся.

Бородатий солдат придивився до нього, а тоді знизав ­плечима.

— Гаразд. Чи не можна нам тут повечеряти?

Шинкар показав жестом на порожню залу і сказав:

— Цього вечора здалося, що нема чого гріти чайник. Зате в нас удосталь того, що ви тут бачите.

Двоє солдатів підійшли до шинкваса. Блондин провів обома руками крізь кучеряве волосся й витрусив із нього кілька крапель дощу.

— Це містечко якесь мертве — справжнє болото, — зауважив він. — Ми не бачили жодного вогника, крім цього.

— Сьогодні довго збирають урожай, — пояснив шинкар. — А ще ввечері поминки на одній із ферм неподалік. Зараз, мабуть, єдині люди в місті — це наша четвірка, — він енергійно потер руками. — Шановні, не бажаєте випити, щоб відігнати холод? — він дістав пляшку вина і приємно грюкнув нею об шинквас.

— Що ж, це проблема, — сказав білявий солдат із дещо ніяковою усмішкою. — Був би страшенно радий випити, але ми з товаришем щойно взяли королівські гроші, — він сягнув у кишеню й витягнув яскраву золоту монету. — Це — все, що є при мені. А у вас, певно, не знайдеться чим розміняти цілий роял.

— І в мене те саме, — буркнув бородатий. — Ніколи не мав стільки грошей, але одним шматком їх витратити важко. У більшості містечок, які ми пройшли, ледве набиралося решти з півгроша, — він реготнув із власного жарту.

— Із цим я, певно, зумію вам допомогти, — невимушено сказав шинкар.

Двоє солдатів перезирнулися. Блондин кивнув.

— Ну гаразд, — він повернув монету в кишеню. — Ось вам правда. Насправді ми не зупинятимемося на ніч, — узяв із шинкваса шматок сиру й надкусив його. — І платити ні за що не будемо.

— А, — відповів шинкар, — розумію.

— А якщо ви маєте досить грошей у гаманці, щоб розміняти два золоті рояли, — завзято продовжив бородатий, — то ми візьмемо у вас і їх.

Білявий солдат розкинув руки в заспокійливому жесті.

— От тільки не треба влаштовувати негарну сцену. Ми люди непогані. Ви віддаєте нам свій гаманець, а ми йдемо своєю дорогою. Ніхто не постраждає й нічого не буде розтрощено. Звісно, буде трішки боляче, — він поглянув на шинкаря, здійнявши брову. — Але трішки помучитися набагато краще, ніж убитись. Я правильно кажу?

Бородатий солдат поглянув на Хроніста, який сидів біля вогнища.

— А вас це не стосується, — похмуро сказав він, погойдуючи бородою. — Від вас нам нічого не треба. Ви просто сидіть, де сидите, і не смійте нам хамити.

Хроніст зиркнув на чоловіка за шинквасом, але шинкар уп’явся поглядом у двох солдатів.

Білявий іще раз надкусив сир, тимчасом як його погляд блукав шинком.

— Справи у вас ідуть незле, як на такого молодика. І коли ми підемо, справи у вас ітимуть так само незле. Та як здій­мете шкандаль, ми згодуємо вам ваші зуби, потрощимо все довкола, а гаманець однаково не зостанеться при вас, — він кинув решту сиру на шинквас і енергійно плеснув у долоні. Усміхнувся. — Отже, поведемось як цивілізовані люди?

— Начебто логічно, — відповів Квоут, вийшовши з-за шинкваса. Рухався він повільно, обережно, так, як підходять до норовливого коня. — Я, звісно, не варвар, — Квоут сягнув униз і вийняв