Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Може, поїдемо вже? — урвав він урешті ніякове мовчання.

— Як хочете,— відказав Бошан. — Дозвольте тільки мені висловити Морсерові мій захват: він виявив сьогодні лицарську великодушність... а це так рідко трапляється за нашого часу!

— Еге ж, — сказав Шато-Рено.

— Можна тільки дивуватися з цього самовладання, — провадив Бошан.

— Ще б пак! Принаймні я був би нездатний до цього, — із недвозначною погордою сказав Шато-Рено.

— Панове, — сказав Альбер, — бачу, ви не зрозуміли, що поміж мною і графом Монте-Кріс­то сталося важливе....

— Ні, ні, навпаки, — відказав Бошан, — та наші пліткарі навряд чи зуміють оцінити ваш героїзм і раніше чи пізніше ви повинні будете пояснити їм вашу поведінку, та й ще так жваво, що це може зашкодити вашому здоров’ю і вкоротити ваш вік. Хочете дружню пораду? Їдьте собі в Неаполь, Гаагу чи в Санкт-Петербург, себто в ті спокійні місцевості, де не так прискіпливо ставляться до питань честі, ніж у нашому навіженому Парижі. А там старанно повправляйтеся у стрілянині з пістолів і у фехтуванні. За кілька років про вас забудуть або ж слава про ваше бойове мистецтво докотиться до Парижа, і тоді можете мирно повернутися собі до Франції. Ви згодні зі мною, Шато-Рено?

— Цілком поділяю вашу думку, — сказав той. — Ніщо так не спричиняється до серйозних поєдинків, як поєдинок, що не відбувся.

— Дякую вам, панове, — шорстко відказав Альбер. — Послухаюся вашої поради, і не тому, що ви дали мені її, а тому, що все одно покидаю Францію. Дякую вам також за те, що ви погодилися бути моїми секундантами. Посудіть самі, як високо ціную я цю послугу, якщо, вислухавши оці слова, пам’ятаю тільки про неї.

Шато-Рено з Бошаном перезирнулися. Альберові слова справили на них однакове враження, а тон, яким він висловив ту вдячність, звучав так рішуче, що всі троє опинилися б у незручному становищі, якби та розмова тривала довше.

— Прощавайте, Альбере! — поспішно сказав Бошан і недбало простягнув руку, проте Альбер, певне, глибоко замислився, бо не показав, що бачить її.

— Прощавайте, — сказав і собі Шато-Рено, тримаючи лівою рукою стек, а правою прощально помахавши.

— Прощавайте! — пробурмотів Альбер. Та погляд його був таки виразніший: у ньому була ціла буря стриманого гніву, зневаги й обурення.

По тому, як його секунданти посідали в ридван і поїхали собі, він ще із хвилю стояв непорушно, а потім хутко відв’язав свого коня від дерева, довкола якого слуга його замотав повід, легко вихопився у сідло і помчав у Париж. За чверть години він уже заходив у кам’яницю на вулиці Ельдер.

Коли він злазив із коня, йому здалося, ніби за шторою у вікні промайнуло бліде обличчя графа де Морсера; він зітхнув і, відвернувшись, увійшов у свій флігель.

Ставши на порозі, він окинув останнім поглядом усю ту пишноту, що змалку прикрашала його життя, востаннє глянув на свої картини. Обличчя на полотнах наче всміхалися йому, а пейзажі ніби засяяли живими барвами.

Потім він зняв із дубового підрамника портрет своєї матері і згорнув його, вийнявши з рами.

Після цього він дав лад своїм прегарним турецьким шаблюкам, своїм дорогим англійським рушницям, японській порцеляні, оздобленим сріблом чашам, мистецькій бронзі з підписами Фешера і Барі; оглянув шафи і позамикав їх ключами; кинув у шухляду, лишивши її відчиненою, усі свої кишенькові гроші, додавши до них різних коштовних дрібничок, якими були наповнені чаші, скриньки та полички; склав ретельний перелік усього і поклав його на столі, щоб відразу видно було, попередньо прибравши з того столу книги і папери, яких там було чималенько.

Коли він заходився коло того діла, його покойовий слуга увійшов до кімнати, хоч він йому і заборонив турбувати себе.

— Що вам треба? — запитав Альбер, та радше сумовито, ніж із гнівом.

— Перепрошую, пане, — відказав слуга, — ви заборонили мені турбувати вас, та мене гукає граф де Морсер.

— Та й що? — запитав Альбер.

— Я не зважився піти до пана графа без вашого дозволу.

— Чому?

— Тому що пан граф, либонь, знає, що я супроводжував вас на місце поєдинку.

— Може, й так, — відказав Альбер.

— І гукає мене, мабуть, щоб дізнатися, що там сталося. Що ж сказати йому?

— Правду.

— То я повинен сказати, що поєдинок не відбувся?

— Скажіть, що я перепросив графа Монте-Кріс­то. Ідіть.

Слуга вклонився і вийшов.

Альбер знову взявся до переліку.

Коли те діло вже добігало краю, його увагу привернув тупіт копит у дворі й торохтіння коліс, від якого задзеленчали шиби; він підійшов до вікна і побачив, що батько його сів у колясу й поїхав.

Не встигла брама зачинитися за графом, як Альбер попрямував у покої своєї матері; не знайшовши нікого, хто доповів би про нього, він пішов просто у спальню до Мерседес і став на порозі, схвильований тим, що побачив.

У матері й сина була наче та сама душа: Мерседес клопоталася тим самим, що робив допіру й Альбер.

Усе вона прибрала; мережива, коштовності, золоті речі, білизна, гроші — усе було у шафах, і Мерседес дбайливо замикала їх ключами.

Альбер побачив ті приготування; він усе збагнув і, вигукнувши: «Матінко», узяв її в обійми.

Художник, що зумів би передати вираз їхніх облич тієї миті, створив би прегарне полотно.

Готуючись до сміливого кроку, Альбер не боявся за себе, та материні приготування його злякали.

— Що ви робите? — запитав він.

— А ти що робив? — запитала вона.

— Та ж я — це інша річ! — вигукнув Альбер, не тямлячись від хвилювання. — Не може бути, щоб ви так само вирішили, тому що я покидаю цей дім... я прийшов попрощатися з вами.

— Я теж, Альбере, — відказала Мерседес, — теж я їду відціля. Мені здавалося, мій син буде супроводжувати мене, то невже я помилилася?

— Матінко, — твердо сказав Альбер, — я не можу дозволити вам розділити ту долю, що на мене чекає; відтепер не буде у мене ні імені, ні коштів; життя моє буде тяжке, і мені попервах доведеться прийняти допомогу когось із друзів, аж поки сам зароб­лю собі на шмат хліба. Тож зараз я поїду до Франца і попрошу його позичити мені трохи грошенят, що, як я облічив, будуть мені потрібні.

— Бідолашний хлопчина! — вигукнула Мерседес. — Ти і бідність, ти і голод! Не кажи такого, а то ти змусиш мене відмовитися від мого рішення!

— Та я від мого не відмовлюся, — відказав Альбер. — Я молодий, я дужий і, сподіваюся, хоробрий; учора я дізнався, що значить тверда воля. Є люди, що незмірно страждали, та вони не загинули, а побудували собі нове життя на руїнах того щастя, яке їм подарувало небо, на уламках своїх надій! Я дізнався про це, матінко, я бачив цих людей; я знаю, що з глибини тієї безодні,в яку жбурнув їх ворог, вони піднялися переповнені такою потугою й оточені такою славою, що взяли гору над своїм переможцем і самі кинули його в безодню. Ні, віднині я пориваю з моїм минулим і нічого від нього не беру, навіть наймення, тому що, зрозумійте мене, ваш син не може носити ім’я