Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— І я, — сказав Франц.

— І ми, — сказали Шато-Рено з Бошаном.

— Він хотів, щоб ви були присутні під час виклику, — сказав Моррель. — Тепер він хоче, щоб ви були присутні й під час дуелі.

— Авжеж, — сказали всі, — так воно і є, пане Моррелю, либонь, ви вгадали.

— Проте Альбер не їде, — пробурмотів Шато-Рено, — він уже на десять хвилин запізнився.

— А ось і він, — сказав Бошан, — верхи; гляньте, жене учвал, і з ним слуга.

— Ото вже необережний! — сказав Шато-Рено. — Верхи перед дуеллю на пістолях! А я ж йому казав!

— І погляньте, — сказав Бошан, — комір із краваткою, відкритий сурдут, біла камізелька; чом він тоді не намалював собі кружало на животі — і простіше було б, і швидше!

Альбер був уже кроків за десять од них. Ось він зупинив коня, плигнув додолу і кинув повід слузі.

Він був блідий, повіки його почервоніли і понабрякали. Видно було, що він цілу ніч не спав.

На обличчі його був поважний і сумовитий вираз, геть йому не притаманний.

— Дякую вам, панове, — сказав він, — що ви відгукнулися на моє запрошення; повірте, я дуже вдячний вам за цю дружню увагу.

Моррель стояв оддалік; щойно Морсер з’явився, він одійшов убік.

— І вам теж, пане Моррелю, — сказав Альбер. — Підійдіть ближче, коли ваша ласка, ви тут не зайвий.

— Шановний пане, — сказав Максимільян, — вам, либонь, невідомо, що я секундант графа Монте-Кріс­то?

— Я так і гадав. Тим ліпше! Що більше тут гідних людей, то приємніше мені.

— Пане Моррелю, — сказав Шато-Рено, — ви можете сказати графові Монте-Кріс­то, що пан де Морсер прибув і що ми в його розпорядженні.

Моррель обернувся, щоб виконати те доручення.

Бошан у цей час діставав з повоза скриньку з пістолями.

— Зачекайте, панове, — сказав Альбер, — мені потрібно сказати кілька слів графові Монте-Кріс­то.

— Віч на віч? — запитав Моррель.

— Ні, при всіх.

Альберові секунданти приголомшено перезирнулися; Франц і Дебре щось буркнули один одному тихо, а Моррель, зрадівши од тієї несподіваної затримки, підійшов до графа Монте-Кріс­то, що разом з Емманюелем ходив алеєю.

— Що йому від мене треба? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Ой, не знаю, та він хоче з вами побалакати.

— Нехай він ліпше не дратує мене якоюсь новою образою! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Гадаю, цього він не збирається робити, — відказав Моррель.

Граф Монте-Кріс­то у супроводі Максимільяна й Емманюеля попрямував до Альбера.

Його спокійне і незворушне обличчя було цілковитою протилежністю Альберовому лицю, який ішов йому назустріч зі своїми друзями.

За три кроки один від одного Альбер і граф Монте-Кріс­то зупинилися.

— Панове, — сказав Альбер, — підійдіть ближче, я хочу, щоб не пропало жодного слова з того, що матиму я за честь сказати графові Монте-Кріс­то, оскільки все, що матиму я за честь сказати йому, ви повинні будете повторити кожному, хто цього забажає, хоч якими дивними здавалися б вам мої слова.

— Я слухаю вас, мосьпане, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Пане графе, — мовив Альбер, і голос його, що спершу тремтів, ставав дедалі впевненіший, поки він промовляв. — Я звинувачував вас у тому, що ви оприлюднили поведінку графа де Морсера в Епірі, бо, хоч який винний був граф де Морсер, я все ж таки не вважав, що ви маєте право карати його. Але тепер я знаю, що ви маєте на це право. Не зрада, у якій Фернан Мондего винен перед Алі-пашою, виправдовує вас у моїх очах, а зрада, у якій винен перед вами рибалка Фернан, і ті нечувані поневіряння, які стали наслідками тієї зради. Тож я кажу вам і заявляю, щоб почули усі: так, шановний пане, ви мало право помститися моєму батькові, і я, його син, дякую вам, що ви не вчинили ще більшого!

Якби ото блискавиця поцілила у свідків тієї несподіваної сцени, то приголомшила б вона їх менше, ніж Альберова заява.

Граф Монте-Кріс­то поволі звів очі до неба, і в них сяяв вираз безмежної вдячності. Він не міг не здивуватися з того, як палкий Альбер, що так хоробро поводився поміж римськими розбійниками, зважився на таке нечуване приниження. І він упізнав уплив Мерседес і зрозумів, чому її шляхетне серденько не опиралося його жертві.

— Тепер, шановний пане, — сказав Альбер, — якщо ви вважаєте достатніми ті перепросини, які я вам приніс, прошу вас, — дайте мені вашу руку. Після непогрішності, тієї рідкісної чесноти, якою ви відзначаєтеся, найбільшою перевагою вважаю я уміння визнати свою неправоту. Та це зізнання — особиста моя справа. Я вчинив правильно за волею Божою. Тільки янгол міг порятувати одного з нас від смерті, і цей янгол спустився з неба не для того, щоб ми стали друзями, — шкода, проте це неможливо, — та задля того, щоб ми лишилися людьми, які поважають один одного.

Граф Монте-Кріс­то зі сльозами на очах, тяжко дихаючи, простягнув Альберові руку, яку той схопив і мало не побожно потиснув.

— Панове, — сказав він, — граф Монте-Кріс­то погодився прийняти мої перепросини. Я вчинив із ним необачно. Нерозважливість — кепська порадниця. Я вчинив недобре. Тепер я загладив мою провину. Сподіваюся, люди не вважатимуть мене боягузом за те, що я вчинив, як веліло мені сумління. Та принаймні якщо вчинок мій зрозуміють хибно, — докинув він, гордо звівши голову і немовби кидаючи виклик своїм друзям і ворогам, — то я постараюся змінити думку про мене.

— Що сталося сьогодні вночі? — запитав Бошан у Шато-Рено. — Здається, нашій ролі тут не позаздриш.

— Справді, те, що вчинив Альбер, або дуже нице, або дуже шляхетне, — відказав барон.

— Що все це означає? — запитав Дебре, звернувшись до Франца. — Граф Монте-Кріс­то зганьбив Морсера, а його син вважає, що він правильно зробив! Та якби в моїй родині було десять Янін, я мав би тільки один обов’язок, — битися десять разів!

Понуривши голову і безсило опустивши руки, пригнічений тягарем двадцятичотирирічних спогадів, граф Монте-Кріс­то стояв, не думаючи ні про Альбера, ні про Бошана, ні про Шато-Рено, ні про кого з присутніх, — думав він про сміливу жінку, що прийшла до нього благати за життя сина, жінку, якій він запропонував своє життя і яка порятувала його ціною страшного зізнання, відкривши родинну таємницю, що, певне, назавжди убила в цьому хлопчині синівську любов.

— Знову рука Божа! — прошепотів він. — Авжеж, тільки тепер я повірив, що послав мене Господь!

XIV. Мати і син

Сумовито і з гідністю всміхаючись, граф Монте-Кріс­то попрощався з молодиками і сів у свій ридван разом із Моррелем та Емманюелем.

Альбер, Бошан і Шато-Рено лишилися самі на полі битви.

Альбер допитливо дивився на своїх секундантів, і хоч погляд його не здавався ніяковим, усе ж таки він ніби допитувався їхньої думки про те, що сталося.

— Вітаю, любий друже, — перший озвався Бошан, може, тому, що був більш чуйний, аніж інші, чи, може, тому, що в нім було менше облуди, — так несподівано скінчилася ця прикра історія.

Альбер нічого не сказав на те.

Шато-Рено ляскав по халяві свого чобота гнучким