Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Невже ви сумнівались у цім?

— Ні. Образи вам завдали прилюдно, й усі вже балакають про це.

— І що ж?

— Я сподівався умовити їх обрати іншу зброю, замінити пістоль шпагою. Куля сліпа.

— Вам пощастило це зробити? — запитав граф Монте-Кріс­то з ледь помітною іскрою надії.

— Ні, адже всі знають, як володієте ви шпагою.

— Ти ба! І хто ж мене зрадив?

— Учителі з фехтування, яких ви перевершили.

— І ви зазнали невдачі?

— Вони рішуче відмовилися.

— Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — ви бачили, як я стріляю з пістолів?

— Ніколи.

— То погляньте, час у нас ще є.

Граф Монте-Кріс­то взяв пістолі, які ото тримав у руках, коли входила Мерседес, і, приліпивши жирового туза на планку чотирма пострілами пробив три листки і ніжку трилисника.

Із кожним пострілом Моррель дедалі дужче бліднув.

Він оглянув кулі, якими граф Монте-Кріс­то вчинив те диво, і побачив, що вони не більші од великих дробин.

— Страхіття, та й годі, — сказав він, — погляньте, Емманюелю!

Потім обернувся до графа Монте-Кріс­то.

— Пане графе, — сказав він, — заради Бога, не вбивайте Альбера! Адже у цього бідолахи є мати!

— Правда ваша, — сказав граф Монте-Кріс­то, — а в мене її нема.

Ці слова він промовив таким тоном, що Моррель здригнувся.

— Адже вас образили.

— Авжеж, та й що ви хочете цим сказати?

— Це означає, що ви будете стріляти перший.

— Я стріляю перший?

— Так, я домігся цього чи радше поставив таку вимогу; ми вже й так поступилися їм, то їм довелося погодитися.

— А відстань?

— Двадцять кроків.

На графових вустах промайнула страшна посмішка.

— Моррелю, — сказав він, — не забудьте того, що ви допіру бачили.

— Тим-то, — сказав Моррель, — я тільки і сподіваюся на те, що ваше хвилювання порятує Альбера.

— Моє хвилювання? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Або ваша великодушність, друже мій; знаючи, що ви стріляєте без промаху, я можу сказати вам те, що смішно було б казати комусь іншому.

— І що ж?

— Поцільте йому в руку чи ще десь, та не вбивайте його.

— Послухайте, Моррелю, що я вам скажу, — відказав граф Монте-Кріс­то, — вам нема чого умовляти мене, щоб я зглянувся над Морсером; Морсер буде помилуваний, і навіть так, що спокійнісінько поїде додому зі своїми друзями, а я...

— А ви?

— А це вже інша справа: мене понесуть на марах.

— Що це ви кажете, пане графе? — нестямно вигукнув Моррель.

— Авжеж, любий Моррелю, Морсер уб’є мене.

Моррель спантеличено дивився на нього.

— Що сталося з вами цієї ночі, пане графе?

— Те, що сталося з Брутом напередодні битви під Філіппами, — я побачив привида.

— І?..

— І той привид сказав мені, що я вже доста пожив на білому світі.

Максимільян із Емманюелем обмінялися поглядами. Граф Монте-Кріс­то дістав годинника.

— Їдьмо, — сказав він, — п’ять хвилин на восьму, а поєдинок призначено о восьмій.

Проходячи коридором, граф Монте-Кріс­то зупинився коло якихось дверей, і Максимільянові з Емманюелем, що не хотіли бути неделікатними і пройшли трохи вперед, здалося, ніби вони чують схлипування і зітхання у відповідь.

Ридван уже чекав на них; граф Монте-Кріс­то сів у нього разом зі своїми секундантами.

Точнісінько о восьмій вони вже були на тому місці, про яке й домовилися.

— Ось ми й приїхали, — сказав Моррель, виглядаючи у вікно, — та ще й перші.

— Перепрошую,  — сказав Батістен, що супроводжував свого пана, — та мені здається, ніби он там, під деревами, стоїть повіз.

Граф Монте-Кріс­то легко плигнув додолу і подав руку Емманюелеві й Максимільяну, щоб допомогти їм вийти.

Максимільян затримав графову руку у своїх долонях.

 — Слава Богу, — сказав він, — така рука й повинна бути в людини, що, свідома своєї правоти, спокійнісінько ставить на карту своє життя.

— Справді, — сказав Емманюель, — он там ходять якісь молодики і, здається, когось чекають.

Граф Монте-Кріс­то одвів Морреля на декілька кроків убік.

— Максимільяне, — спитався він, — ваше серце вільне?

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

— Я не чекаю від вас зізнання, любий друже, я просто запитую; скажіть мені, так чи ні, це все, про що я вас прошу.

— Я кохаю, пане графе.

— Дуже кохаєте?

— Дужче від життя.

— Ще однією надією менше, — зітхнувши, сказав граф Монте-Кріс­то. — Сердешна Гайде.

— Ох, пане графе, —вигукнув Моррель, — якби я вас менше знав, то подумав би, ніби ви занепали на дусі.

— Чому? Тому що я зітхаю, розлучаючись із любою мені істотою? Ви ж вояк, Моррелю, ви мали б ліпше знати, що таке мужність. Хіба я шкодую за життям? Хіба не все мені одно, жити чи померти, мені, що двадцять років перебував поміж життям і смертю? Утім, не турбуйтеся, Моррелю: цю слабкість, якщо це слабкість, бачите тільки ви. Я знаю, що світ — це вітальня, із якої треба вміти вийти поштиво і пристойно, уклонившись усім і заплативши свої картярські борги.

— Ото й слава Богу, — відказав Моррель,— це добре сказано. До речі, пістолі ви привезли?

— Я? Навіщо? Сподіваюся, ці панове привезли свої.

— Зараз дізнаюся, — сказав Моррель.

— Гаразд, тільки ніяких перемовин.

— Не турбуйтеся.

Моррель попрямував до Бошана й Шато-Рено. Ті побачили, що він іде до них, і ступнули кілька кроків йому назустріч.

Молодики вклонилися одне одному, якщо й не привітно, то принаймні з усією чемністю.

— Перепрошую, панове, — сказав Моррель, — та я не бачу пана де Морсера.

— Сьогодні вранці, — відказав Шато-Рено, — він послав, щоб попередити нас, що зустрінеться з нами на місці дуелі.

— Он як, — сказав Моррель.

Бошан поглянув на годинника.

— П’ять на дев’яту, це ще не пізно, пане Моррелю, — сказав він.

— Я зовсім не це мав на увазі, — відказав Максимільян.

— А ось, до речі, і ридван, — урвав Шато-Рено.

Однією з алей, що збігалися докупи коло середохрестя, де вони стояли, мчав повіз.

— Панове, — сказав Моррель, — сподіваюся, ви подбали, щоб прихопити із собою пістолі? Граф Монте-Кріс­то заявив мені, що відмовляється від свого права скористатися своїми.

— Ми передбачали це, — відказав Бошан, — і я привіз пістолі, які я придбав тиждень тому, гадаючи, що вони потрібні будуть мені. Вони новісінькі й ще жодного разу не були у вжитку, може, хочете оглянути їх?

— Якщо ви кажете, — уклонився Моррель, — що пан де Морсер з цими пістолями не знайомий, то мені, звісно ж, достатньо ваших слів.

— Панове, — сказав Шато-Рено, — це зовсім не Морсер приїхав. Погляньте!

І справді, до них наближалися Франц і Дебре.

— Як це ви опинилися тут, панове? — сказав Шато-Рено, потиснувши руки обом.

— Ми тут тому, — сказав Дебре, — що сьогодні вранці Альбер попросив нас прибути на місце поєдинку.

Бошан і Шато-Рено здивовано перезирнулися.

— Панове, — сказав Моррель, — здається, я розумію, в чім річ.

— То скажіть.

— Учора вдень я отримав од пана де Морсера лист, де він просив мене бути ввечері в Опері.

—