Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Альбере, сину мій, — сказала Мерседес, — якби я була сильніша духом, я теж порадила б тобі це; мій кволий голос мовчав, та сумління твоє заговорило. Тож слухайся свого сумління, Альбере. У тебе були друзі — порви на певний час усі стосунки з ними, та, в ім’я твоєї матері, не падай у розпуку! У твої роки життя ще прекрасне, а оскільки людині з таким чистим серденьком, як твоє, потрібне незаплямоване ім’я, візьми собі ім’я мого батька — його звали Еррера. Я знаю тебе, Альбере, сину мій: хоч яку царину діяльності ти обереш, ти уславиш своє ім’я. Тоді, друже мій, повернешся ти до Парижа, і ті страждання, яких ти зазнав, звеличать тебе. Та якщо, всупереч моїм сподіванням, це тобі не судилося, залиш мені принаймні надію. Тільки цією думкою житиму я, адже у мене немає будучини, і за порогом цього дому починається моя загибель.

— Я виконаю ваше бажання, матінко, — сказав Альбер, — я поділяю ваші надії; гнів Господній зглянеться над вашою чистотою і моєю невинністю... Та якщо ми вже вирішили, то пора діяти. Пан де Морсер подався з дому півгодини тому; це добра нагода, щоб уникнути галасу і з’ясування стосунків.

— Я чекатиму на тебе, сину мій, — сказала Мерседес.

Альбер вийшов із дому і повернувся з фіакром; він згадав, що на вулиці Пресвятих Панотців є невеличкий готелик, тож вирішив винайняти там скромне, та пристойне приміщення для матері.

Коли фіакр підкотив до брами й Альбер вийшов, до нього підійшов чоловік і подав йому листа.

Альбер упізнав Бертуччо.

— Від пана графа, — сказав управитель.

Альбер узяв листа і відкрив його.

Закінчивши читання, він почав шукати очима Бертуччо, але той уже пішов.

Тоді Альбер зі сльозами на очах повернувся до Мерседес і мовчки простягнув їй листа.

Вона прочитала:

«Альбере!

Я вгадав намір, який ви зараз утілюєте, — як бачите, я теж здатний до душевної чуйності. Ви вільні, ви покидаєте графів дім і забираєте із собою матір, вільну, як і ви. Та подумайте, Альбере: ви більше зобов’язані їй, аніж можете ви дати, бідолашний, шляхетний хлопчино! Візьміть на себе боротьбу і страждання, та позбавте її від злигоднів, що неухильно чекають на вас попервах, тому що вона не заслуговує навіть крихти того лиха, яке спіткало її, і провидіння не допустить, щоб невинне покутувало за винного.

Я знаю, що ви обоє покидаєте дім на вулиці Ельдер, нічого звідти не взявши.

Не питайте, як я про це дізнався. Я знаю, й цього доста.

Послухайте, Альбере.

Двадцять чотири роки тому я, радісний і гордий, повертався додому. У мене була наречена, Альбере, свята дівчина, яку я обожнював, і я віз моїй нареченій сто п’ятдесят луїдорів, які заощадив тяжкою, безнастанною працею. То були її гроші, я призначив їх їй, тож, знаючи, яке підступне море, я закопав наш скарб у маленькому садочку того дому в Марселі, де жив мій батько, на Меянських алеях.

Ваша матінка, Альбере, добре знає той бідний, любий будиночок.

Нещодавно, прямуючи до Парижа, я побував у Марселі. Я пішов поглянути на той дім, переповнений гіркими спогадами, і ввечері узяв заступа й подався у той куточок, де закопав мій скарб. Залізна скринька була на тому самому місці, ніхто й не торкнувся її; вона закопана в кутку, у затінку фігового дерева, яке у день мого народження посадив мій батько.

Ті гроші колись мали забезпечити життя і спокій тієї дівчини, яку я обожнював, і тепер, за химерною і гіркою примхою долі, вони знайшли те саме застосування. Зрозумійте мене, Альбере: я міг би запропонувати цій сердешній жінці мільйони, та я повертаю їй тільки шматок хліба, забутий під моїм убогим дахом того дня, коли мене розлучили з тією, яку я кохав.

Ви людина шляхетна, Альбере, та, може, вас іще засліплює гордість чи образа; якщо ви мені відмовите, якщо візьмете від іншого те, що я маю право вам запропонувати, я скажу, що з вашого боку жорстоко відмовлятися від кусня хліба для вашої матері, коли його пропонує людина, що її батько, помер через вашого батька у муках від голоду і розпуки».

Альбер стояв блідий і непорушний, чекаючи, що скаже мати.

Мерседес звела до неба розчулений погляд.

— Приймаю, — мовила вона, — адже він має право запропонувати мені ці гроші.

І, сховавши на грудях листа, вона взяла сина попід руку і ходою, що була, може, твердіша, ніж сама вона сподівалася, вийшла на сходи.

XV. Самогубство

Граф Монте-Кріс­то з Емманюелем та Максимільяном теж повернувся до міста.

Повернення їхнє точилося весело. Емманюель не приховував своєї втіхи, що все скінчилося так щасливо, і відверто казав про свої миролюбні уподобання. Моррель сидів у кутку ридвана і не заважав зятеві тішитися й розбалакувати, він радів мовчки, проте щиро, хоч та втіха сяяла тільки в його очах.

Біля застави Трон вони зустріли Бертуччо; він чекав на них, непорушний, мов чатовий на стійці.

Граф Монте-Кріс­то вистромився з вікна ридвана, тихо обмінявся з ним кількома словами, і управитель хутко пішов собі.

— Пане графе, — сказав Емманюель, коли вони під’їжджали до Королівського майдану,  — зупиніть, коли ваша ласка, ридван коло мого дому, щоб моя дружина жодної зайвої хвилини не хвилювалася за вас і за мене.

— Якби не було кумедно хизуватися своєю перемогою, — сказав Моррель, — я запросив би пана графа заглянути до нас; та, певне, панові графові теж треба заспокоїти чиєсь стривожене серденько. Ось ми й приїхали, Емманюелю; попрощаймося з нашим другом і даймо йому нагоду їхати далі.

— Зачекайте, — сказав граф Монте-Кріс­то, — мені не хочеться отак відразу позбутися двох моїх супутників: ідіть до своєї прегарної дружини і передайте їй вітання від мене, а ви, Моррелю, проведіть