Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

б це добровільно прийшов до табору інтернованих?

Я сторожко пробирався вулицями табору. Жінки жили ніби у великих ящиках, розділених завісами. У бараках були нижній і верхній поверхи. Посередині проходив коридор, обабіч якого висіли завіси. Деякі кабіни завіс не мали, і можна було побачити, як вони обладнані. У більшості з них було тільки найнеобхідніше; але деяким коміркам барвиста хустина або кілька кольорових листівок чи якесь фото надавали рис чогось індивідуального, яким би жалюгідним не було те житло. Я брів через напівтемні бараки, жінки припиняли роботу й дивилися мені услід.

— Може, якісь вісті? — спитала мене одна з них.

— Так… для однієї особи на ім’я Гелен. Гелен Бауман.

Жінка задумалась. До неї підійшла ще одна.

— То часом не оте нацистське стерво, що працює в їдальні? — спитала друга жінка. — Ота, що тягається з лікарем?

— Вона не нацистка, — зауважив я.

— Та, що в їдальні, теж не нацистка, — заперечила перша жінка. — Здається мені, що її звуть Гелен.

— А тут є й нацисти? — запитав я.

— Авжеж є. Тут усе перемішалось. А де тепер німці?

— Я не бачив німців.

— Кажуть, буде військова комісія. Ви що-небудь про це чули?

— Ні.

— Кажуть, вона прибуде сюди, щоб звільнити з таборів нацистів. Але й гестапо нібито теж приїде. Ви що-небудь про це знаєте?

— Ні.

— Нехай би німці не сунули свого носа в неокуповану зону.

— Атож, це на них схоже…

— А ви про це нічого не чули?

— Одні тільки чутки.

— А від кого звістка для Гелен Бауман?

Я на хвилину завагався.

— Від її чоловіка. Його звільнили.

Друга жінка розсміялась:

— Ото буде йому сюрприз!

— А чи можна зайти до їдальні? — запитав я.

— Чому ж ні? Ви хіба не француз?

— Ельзасець.

— То ви боїтесь? — запитала друга жінка. — Чого? Хіба вам треба з чимось критися?

— Хіба тепер є люди, яким не було б із чим критися?

— Це ви сказали правду, — зауважила перша жінка. Друга мовчала. Вона придивлялась до мене, ніби я був шпигун. Парфуми «Конвалія» оповили її, як хмаринка.

— Дякую, — сказав я. — А де їдальня?

Перша жінка розказала мені, як туди пройти. Я пішов у півтемряві бараку, наче мене шпіцрутенами проганяли крізь стрій. З комірок визирали обличчя з допитливими очима. В мене було таке відчуття, ніби я потрапив до країни амазонок. З бараку я знову вийшов на табірну вулицю; сяяло сонце, відчувався той стійкий запах ув’язнення, що завжди витає сірою млою над кожним табором.

Я наче осліп. Ніколи мені й на думку не спадало, вірна мені Гелен чи ні. Ці питання були для мене надто далекі, надто незначні — забагато довелося пережити, і тільки прагнення зберегти життя стало таким важливим, що все інше ніби й не існувало. Навіть якби це мучило мене у Ле-Верне, то не більше як абстракція, думка, уявлення, вигадане мною, згасле і знову сприйняте.

Але тепер мене оточували товаришки Гелен. Я бачив їх учора ввечері біля дротяної огорожі, бачив їх оце тепер знову — зголоднілих жінок, що вже багато місяців були самі і, незважаючи на ув’язнення, лишились жінками і саме тому відчували це сильніше. Що ж їм іще лишилось?

Я попрямував до бараку, де була їдальня. Бліда рудоволоса жінка стояла там серёд інших жінок, які купували в неї продукти.

— А вам чого треба? — запитала мене рудоволоса.

Я примружив очі й хитнув головою. Потім відійшов і став осто-

КТА….

ронь. /Тинка шугнула поглядом по своїх клієнтках і пошепки звернулась до мене:

— Заждіть хвилинку… Добрі чи злі?

Я зрозумів, про що вона питається: добрі чи злі вісті я приніс. Я знизав плечима і відказав:

— Добрі, — й вийшов з бараку.

Незабаром вийшла та жінка і дала мені знак, щоб я підійшов до неї.

— Треба бути обережним, — пояснила вона. — Для кого у вас є звістка?

— Для Гелен Бауман. Вона тут?

— А чому ви питаєте?

Я мовчав. Дивився на ластовиння в неї на носі, на її неспокійні очі і мовчав. Потім запитав:

— Вона працює в їдальні?

— А чого вам треба? Довідки? Вам, монтеру? Для кого?

— Для її чоловіка.

— Останнього разу тут хтось питав те саме про іншу жінку, — сказала рудоволоса. — А тоді за три дні її забрали. Ми домовилися з нею, що вона дасть нам звістку, якщо все буде гаразд. Та жодної звістки так і не діждали, удаваний монтере!

— Я її чоловік, — вимовив я.

— А я Грета Гарбо, — сказала жінка.

— Чого б я інакше вас розпитував?

— За Гелен Бауман питали вже не раз, — відказала жінка. — Питали всякі підозрілі типи. Хочете знати правду? Гелен Бауман померла. Два тижні тому вона вмерла, і її поховали. Це — правда. Я думала, що у вас якась звістка з волі.

— То вона вмерла?

— Атож. А тепер дайте мені спокій.

— Вона жива, — заперечив я. — У бараках знають про це краще.

— У бараках наплетуть вам чого хочете.

Я поглянув жінці в обличчя.

— Може, хоч передасте їй листа? Я піду геть, але хотів би лишити лист.

— Навіщо?

— А чому ні? Лист нічого не значить. Він не уб’є і не видасть до рук ворогові…

— Не видасть? — перепитала вона. — Скільки ви живете на світі?

— Цього я не знаю. Я жив лише час від часу, мене часто переривали. Ви можете продати мені аркуш паперу та олівця?

— Он там є і те й друге, — сказала жінка, вказуючи на маленький стіл. — Навіщо вам писати до померлої?

— Бо у наші часи різні трапляються речі…

Я написав маленьку записку: «Гелен, я тут. Коло табору. Чекатиму сьогодні ввечері. Біля огорожі».

Конверта я не заклеїв.

— Можете їй оце передати? — спитав я у жінки.

— Чимало є тепер таких божевільних, — відповіла вона.

— Можете чи ні?

Вона прочитала записку, яку я тримав перед її очима.

— Можете чи ні? — повторив я.

— Ні.

Я поклав листа на стіл.

— То принаймні не рвіть його, — попросив я.

Жінка нічого не відповіла.

— Я повернуся і вб’ю вас, якщо з вашої вини цей лист не потрапить до рук моєї дружини, — сказав я.

— І більше нічого? — спитала жінка, повернувши до мене виснажене обличчя з невиразними зеленкуватими очима.

Я похитав головою і пішов до дверей.

— То її тут немає? — ще раз, обернувшись, запитав я.

Жінка все ще пильно дивилась на мене і не відповідала нічого.

— Я пробуду в таборі ще десять хвилин, — сказав я. — І прийду сюди ще раз, щоб спитати.

Я пішов поміж бараків. Тій жінці я не вірив і хотів трохи підождати,