Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Карна...вальний? – повторив він.

–Ясно.– вона посміхнулася і почала рухати вішалки.– Зараз вам щось підберу...

Вона всучила Кінану цілу гору речей і відштовхнула до примірочної. Взявши в руки джинси, він поморщився. Яка неприємна щільна тканина. Він розглядав ґудзик і ширінку, не розуміючи, що з ними робити. Зрозумівши, що в отвори потрібно сунути ноги, він швидко зняв пов'язку на стегнах і вліз у штани. Вони неприємно обтягнули його стегна, і він відчув, що йому жарко. Діставши з гори одягу вішак, на якому була футболка і джинсовий жакет із капюшоном, він знову насупився. Просовуючи руки в рукави жакета, він відчув, як його спину неприємно холодить залізна вішалка.

–Я думаю, цю штуку краще зняти.– прошепотів хтось за його спиною.

Кінан повернувся, з–за фіранки визирала голова дівчини з миловидним личком і блакитним волоссям. Вона нагадала йому Ебіґейл, однак це була не вона. Хлопець глянув на вішалку і дістав її з жакета. Футболка залишилася висіти на ній.

–А цю штуку треба під ось це. – з іншого кінця фіранки визирнуло схоже обличчя, тільки вже сині кучері виднілися за шторою.

Кінан зняв жакет, натягнув футболку і вдягнув піджак зверху. Він повернувся до дзеркала, нахиливши голову в бік. Він мав безглуздий вигляд, але загалом схожий на чужинців у місті.

–Непогано... тільки зовсім не блищить... – сумно зауважила дівчина з блакитним волоссям.

–Хто ви? –– запитав Кінан, глянувши на них через дзеркало.

–Ми – русалки. Бачили, як ти проробив портал і попливли за тобою. Я – Іррея, а це Арле.

–Кінан.– відповів він.

–Ходімо, ми допоможемо тобі це купити.

–Купити? – здивувався він.– Як у торгових портах?

–Щось таке. – знизала плечима Арле.– Захопи залишок одягу, ти ж не будеш ходити цілий день в одному й тому ж?

Взагалі-то пов'язки на острові змінювались раз на тиждень, якщо не було брудної роботи на острові. Кінан неприємно здивувався, що чужинці переодягаються кілька разів на день. Враховуючи щільність тканини, процес був не з приємних. Він покинув примірочну, тягнучи за собою всі вішалки. Поклавши їх на прилавок, він помітив, що очі продавця округлилися.

–Як вам личить! – повідомила вона.– Це остання колекція. Зараз я все підрахую.

–А що потрібно робити? – запитав Кінан, звернувшись до русалок.

–Заплатити.– посміхнулася Арле.

Іррея дістала з перламутрової сумочки, обшитої паєтками, пляшечку з зіллям. Відкоркувавши її, вона зітхнула на горлечко. Напівпрозорий зеленуватий пил опустився на продавця і прилавок. Продавчиня чхнула і, як зачарована, вклала в пакети новий одяг і передала Кінану.

–Носіть із задоволенням.

–Тут так скрізь платять? – запитав Кінан, вийшовши з магазину.

–Ні. Іноді Арле б'є продавців сумочкою.

Ніби на підтвердження слів Ірреї, Арлле помахала сумкою в паєтках перед обличчям хлопця. Кінан підняв брови. До чого дивне місто. Він обвів очима дівчат. Їхні ноги здавалися нормальними. Однакові різнокольорові босоніжки на низькому ходу прикрашали мушлі із перламутровими блискітками. Спідниці, розшиті паєтками і короткі відкриті топи з великими намистинами. Кінан особливо не розбирався в тому, що заведено носити у чужинців, але це вбрання йому не подобалося. Зупинившись біля магазину морозива, Іррея увійшла всередину. Арле залишилася на вулиці з Кінаном. Він почувався безглуздо в цих джинсах, вони щільно обтягували його стегна, трохи розширюючись на литках і стягували щільними манжетами щиколотки. Він не звик, щоб його ноги були закриті, і це йому не подобалося. А вічно босі ноги, зараз взуті в білі мокасини в дірочку, його й зовсім лякали. Він ішов ніби в шкірці авокадо. М'яка шкіра взуття, в якій начебто й не було жарко, чомусь заважала йому. Підошва була слизькою, і ступаючи на гладку плитку поруч із магазином, Кінан ледь не впав, але Арле дбайливо підхопила його, запевнивши, що, втративши хвости, русалки теж довго вчилися ходити.

Іррея вийшла з магазину, несучи в руках три ріжки фісташкового морозива. Вона дала один Арле, а другий простягнула Кінану. Русалки почали смакувати морозиво і задоволено загули. Кінан відкусив великий шматок морозива і, лякаючись холоду в роті й на зубах, виплюнув його.

–Що це? – скривився він.

–Морозиво! – благоговійно відповіла Іррея.

–Моро...– почав він.

–Зиво! – закінчила Арле, кусаючи зелений пломбір.

–Як ви його їсте? – дивувався Кінан.

–Не кусай багато, скуштуй.– запропонувала Іррея.

Кінан невпевнено глянув на русалку і спробував відкусити маленький шматочок зеленої кульки. Він потримав морозиво в роті, намагаючись розкуштувати, але відчував тільки солодкість і холод. Коли воно почало танути на язиці, Кінан зрозумів, що саме подобалося русалкам. Смак фісташкового горіха, терпкувата солодкість і вершковий післясмак. "А це досить непогано!" – подумав він, пробуючи ще, і ще, поки не дійшов до вафельного ріжка.

–А з цим, що робити? – показавши ріжок, запитав він.

–А це корал, ми це не їмо.– махнула рукою Іррея.