Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

змушував їх імпульсивно й жадібно торкатися одне одного. Результат був передбачуваним. Джерело гніву Сінді незмінно забувалося у хвилі чуттєвості, що поглинала їх. Сінді набувала якоїсь збудливої, варварської дикості й під час злягання вимагала: «Вдар мене, щоб тебе, вдар!» Наприкінці вони обоє були виснаженими й висотаними, тож повертатися до сварки ніхто не мав ні бажання, ні енергії.

Так вони, звісно, відкладали проблеми в довгу шухляду, а не вирішували їх, а різниця між цими речами — ще від самого початку розумів Мел — була фундаментальною. Роки минали, пристрасть слабшала, розбіжності нагромаджувалися.

З часом вони зовсім перестали використовувати секс як панацею, і десь за останній рік фізична інтимність будь-якого виду стала все менш регулярною. Тим часом Сінді, чиї тілесні апетити завжди потрібно було задовольняти, як би між ними не складалося, останні місяці зда­валася все байдужішою. Мел замислювався над цим. У його дружини з’явився коханець? Це був один з варіантів. Сумно, але йому здавалося, що легше не тривожити себе цими думками.

Втім, інколи сам вигляд чи голос Сінді в нападі норовливого гніву спричинявся до якогось фізичного трепету, розбуджуючи давнє жадання. Це почуття захопило його зараз, коли Мел дослухався до її нищівного голосу по телефону.

Коли він відчув можливість втрутитися, то сказав:

— Я не тішуся від того, що ламаю твої плани. Переважно я погоджуюся на те, чого ти хочеш, хоча й не вважаю, що заходи, які ми відвідуємо, настільки важливі. Мені б більше сподобалося провести на кілька вечорів більше вдома з дітьми.

— Сон рябої кобили, — відповіла Сінді, — й ти сам це знаєш.

Мел відчув, що напружується, сильніше стискаючи слухав­ку. А тоді визнав перед самим собою: можливо, останній аргумент правдивий, певною мірою. Раніше цього вечора йому згадувалися часи, коли він залишався в аеропорту, хоча й міг податися додому — просто тому, що бажав уникати ще однієї сварки з Сінді. Роберта з Ліббі до уваги не бралися, як і всі діти, коли шлюб починав руйнуватися. Йому не варто було їх згадувати.

Та, окрім цього, сьогодні справді все було по-іншому. Він мусить залишитися в аеропорту, принаймні доки не впевниться в тому, що ситуація із заблокованою смугою якось вирішується.

— Послухай, — сказав Мел, — з’ясуймо дещо. Я тобі цього не говорив, та минулого року я щось там собі записував. Ти хотіла відвідати п’ятдесят сім своїх благодійних балаганів. Мені вдалося прийти на сорок п’ять, що набагато більше, ніж я б волів відвідати на моє хотіння, але це теж непогана цифра.

— Ну ти й мудак! Я тобі не гра з м’ячиком, де треба записувати цифри. Я твоя дружина.

Мел різко відповів:

— Заспокойся! — Він сам починав злитися. — Ти не помітила, що підвищуєш на мене голос? Невже хочеш, щоб усі ті приємні люди навколо знали, який же підкаблучник твій чоловік?

— Плювати я на це хотіла! — Та вона все одно промовила ці слова м’якіше.

— Я знаю, що ти моя дружина, й саме тому наміряюся приїхати туди, як тільки зможу. — Що б сталося, загадався Мел, якби він міг зараз простягти руку й торкнутися Сінді? Чи спрацювали б давні чари? Вирішив, що ні. — Тож займи мені місце і скажи барменові, щоб тримав для мене суп тепленьким. А ще попроси вибачення та поясни, чому я запізнююся. Підозрюю, що деякі люди чували про таку штуку, як аеропорт. До речі, що там сьогодні за дійство?

— Я пояснювала минулого тижня.

— Поясни ще раз.

— Цю вечірку — коктейлі та вечеря — ми проводимо, щоб підтримати костюмований бал, який відбудеться наступного місяця та буде присвячений Фонду допомоги дітям в Арчидоні. Тут преса. Вони фотографуватимуть.

Тепер Мелові стало зрозуміло, чому Сінді так хоче, аби він поквапився. Якщо він буде там, зростуть її шанси потра­пити в об’єктив, а там — і на шпальти завтрашньої газети.

— Більшість членкинь комітету, — наполягала Сінді, — вже з чоловіками.

— Але ж не всі.

— Я сказала: більшість.

— І ще ти сказала: Фонд допомоги Арчидоні?

— Так.

— Якої Арчидони? Їх є дві. Одна в Еквадорі, друга в Іспанії. — У коледжі Мел захоплювався мапами та географією, а також мав хорошу пам’ять.

Уперше Сінді завагалася. Тоді обережно сказала:

— А яка різниця? Зараз не час для дурних запитань. — Мелові захотілося вголос розсміятися. Сінді не знає. Як і зазвичай, вона вибрала попрацювати заради благодійності через тих, хто був залучений до організації, а не тих, на кого ця благодійність спрямовувалась.

Він злорадно продовжив:

— То скільки листів ти очікуєш отримати після цього вечора?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш.

Щоб опинитися в списку розгляду до «Світського календаря» нова претендентка потребувала вісім поручительських листів від людей, чиї імена вже там були. Під час остан­нього підрахунку, про який Мел чув, Сінді вже зібрала чотири.

— Господи, Меле, якщо ти щось бовкнеш — сьогодні чи якогось іншого разу…

— Листи будуть безкоштовні чи ти за них заплатиш, як за минулі два? — Він усвідомлював, що зараз має перевагу. Таке траплялося досить рідко.

Сінді обурилася:

— Що за брудна заява? Неможливо купити собі шлях до…

— Херня! — відказав Мел. —