Рене Генон - Криза сучасного світу, Рене Генон

їх на своєму смертоносному шляху; чи то сили природи, чи то сили людських мас, або ж усе водночас — не має значення, все це повсякчас закони матерії, котрі, вступаючи у гру, неодмінно розчавлять того, хто думав, що може взяти верх над ними, не підіймаючись вище самої матерії. І знов Євангеліє прорікає: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє»[167]; це звернення стосується також сучасного світу з його матеріальною цивілізацією, котра самою своєю природою приречена провокувати повсюдну боротьбу та поділ. Висновок напрошується мимоволі, немає потреби вдаватися до інших роздумів, щоб можна було, не боячись схибити, передректи трагічний кінець цього світу, якщо тільки радикальні зміни, що призведуть до істинного повороту, не відбудуться негайно[168].

Ми чудово розуміємо, що знайдуться люди, які дорікнуть нам тим, що, розглядаючи матеріалізм сучасної цивілізації, ми оминули увагою деякі елементи, котрі, здається, принаймні пом’якшують цей матеріалізм: і справді, якби їх не було, цілком вірогідно, що ця цивілізація вже би занепала. Тому ми не піддаємо сумніву існування таких елементів, та не повинні мати ілюзій щодо цього питання: передусім у контексті філософії не варто приписувати до них усе, що ховається під вивіскою «спіритуалізму» та «ідеалізму», так само як і сучасні тенденції, що приймають форму «моралізму» та «сентименталізму»; ми вже пояснювали причини цього, тож хочемо лише нагадати, що для нас їхні підходи є такими ж «профанними», як і у випадку з теоретичним чи практичним матеріалізмом, та які не так уже й відрізняються від нього, як може здатися спочатку. По-друге, якщо досі існують залишки істинної духовності, то це відбувається, незважаючи на сучасний дух та всупереч йому. Ці залишки духовності тою мірою, якою вони істинно західні, можливо віднайти тільки у сфері релігії; проте, ми вже згадували, в якому занедбаному стані сьогодні релігія, яка вона обмежена та посередня, та якою мірою для неї втрачено істинну інтелектуальність, єдину з істинною духовністю; за таких умов, якщо й є певні можливості, то тільки приховані, в цей же час їх ефективна роль зводиться до абсолютно незначної. Втім, не можна не захоплюватися життєвою силою релігійної традиції, котра, навіть будучи поглинутою свого роду віртуальністю, триває, незважаючи на всі зусилля, століттями спрямовані на її придушення та знищення. Той, хто ще здатний мислити, неодмінно помітить, що в цьому спротиві наявне дещо, що передбачає «нелюдську» силу[169]; тож повторимо ще раз, ця традиція не належить сучасному світу, вона не є його складовим елементом, вона являється повною протилежністю його тенденцій та устремлінь. Будьмо відверті й скажемо, не прагнучи марного угодовства: між істинним релігійним духом та духом сучасним можливий тільки антагонізм; будь-який компроміс може лише послабити перший та принести користь другому, чия ворожість не буде приборканою, оскільки він може лише хотіти повного нищення всього, що в людстві відображає реальність вищу від власне людської.

Стверджують, що сучасний Захід — християнський, однак це хибно; сучасний дух — антихристиянський, адже він як такий є антирелігійним; і ця антирелігійність коріниться в його загальній антитрадиційності; ці речі конституюють його власний характер, що робить його таким, яким він є. Без сумніву, дещо від християнства все ж залишилось у спадок і антихристиянській цивілізації нашої епохи, найбільш «передові» представники якої, використовуючи їхній власний жаргон, не можуть уберегтись від того, щоби мимоволі та, можливо, несвідомо потрапляти під опосередковані побічні впливи християнства; яким би радикальним не був розрив із минулим, він ніколи не може бути повним, достатнім для знищення всякої спадкоємності. Продовжуючи, ми наполягаємо — все, що ще можна вважати прийнятним у сучасному світі, походить із християнства чи, принаймні, було привнесене ним зі спадщини попередніх традицій, зі збереженням їхньої життєвої сили, наскільки це видавалось можливим у контексті ситуації Заходу, й досі християнство зберігає їхні приховані можливості; та хто сьогодні, навіть серед тих, хто претендує зватись християнами, дійсно розуміє ці можливості? Де ж ті люди, навіть у католицизмі, котрим відомий глибинний сенс доктрини, яку вони зовнішньо сповідують, люди, які не задовольняються виключно поверховою «вірою» та не надають перевагу сентименту перед інтелектом, які дійсно «знають» правду про релігійну традицію, котру вони вважають своєю? Ми воліли би мати свідчення того, що принаймні незначна кількість їх існує, оскільки це було би найбільшою і, можливо, єдиною надією на порятунок Заходу; але змушені визнати, що досі ми не зустрічали таких людей; можливо, вони втаємничено існують у якомусь неприступному прихистку, як деякі мудреці Сходу, чи слід усе ж повністю відмовитися від цієї останньої надії на порятунок? Захід був християнським у середньовіччі, але не сьогодні; якщо хтось скаже, що він знову може стати таким, ми відповімо, що нічого більшого й самі не бажали би, та ми щиро хотіли би вірити, що це станеться раніше, ніж свідчить навколишній світ; і тут не може бути помилок: у той день, коли це станеться, сучасний світ доживе своє[170].