Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

його відтоді не перечитував… Але ти вчора питав про впливи інших творів, як це відбувається під час читання. То можу сказати, що з українських авторів на мене найсильніше вплинув якраз Стефаник. Не на мову, якісь прийоми, а на загальний літературний смак. Від трагедії без гумору мені нудно, від комедії без присмаку трагізму — ще більше. А подобається поєднання. Всі пам’ятають ту фразу Горького про Стефаника, що він пише коротко, сильно і страшно. Я її розумію так: коротко — воно і є коротко, а сильно і страшно — це вміння виражати трагічний зміст через комічну форму. Багато б я дав, щоб точно дізнатися, наскільки свідомо він це робив. До речі, тут ми можемо на хвилю повернутися до вчорашнього Шекспіра. Той-таки «Гамлет» — це ж трагедія не без гумору.

А: — Я думаю, що по-справжньому відчув Шекспіра аж коли дійшов до польського перекладу Бараньчака. От з перекладів Пастернака ти так його не відчуєш. Або в нашому, українському, випадку з перекладу Леоніда Гребінки — якщо говоримо про «Гамлета». І щойно коли читаєш переклад Бараньчака, то розумієш, чому в багатьох місцях публіка театру «Глобус» аж надривала боки, вибухаючи реготом. Просто-таки чуєш цей їхній регіт! Театральні режисери люблять жартувати, що їм не дуже зрозуміло, що таке драма. От трагедія і комедія — зрозуміло. Трагедія — це якщо в кінці помирають, а комедія — якщо в кінці женяться, так?

Б: — Ще не знати, що з цього більша трагедія…

А: — Але от як охарактеризувати драму? Що там відбувається? Думаю, що трагедії Шекспіра — це насправді драми.

— Якщо вже про драми зайшлося: в чому особливість писання драматичного твору? Особливість в сенсі творчості?

Б: — Тут би нам драматурга Ірванця запитати. Я лиш як читач це сприймаю. Або як глядач…

— Добре, як читач: драму складніше читати, з усіма її ремарками, діалогами?

Б: — Складніше читати. Зате легше дивитися. Це особлива майстерність — вміти природно подати персонажів через саморозкриття. Бо драматург не має можливості авторськими словами пояснити нам, що там у кого, грубо кажучи, діється в душі…

А: — Ні, ну плюс ремарки: як хтось там ходить — наприклад, рвучко. Чи як він сів на ліжко, чи щось інше.

Б: — Але все одно в ремарках забагато не скажеш, якщо ти не Подерв’янський чи не Бернард так званий Шоу. І розкриття переважно відбувається через слова персонажів й жести.

А: — І тому я ставлюся до драматургії як до такої радше допоміжної літератури. Бо все-таки головне призначення драматичних текстів у тому, що вони мають бути втілені на сцені через гру живих людей. Живий режисер має тих усіх людей якось вилаштувати, налаштувати. Сценограф має побудувати ту всю картину — як усе буде виглядати із зали. Й так далі. Є ж і музиканти, й оператори світла, й безліч інших виконавців. Автор же тексту, драматург, лише приносить рибку. Він приносить рибку, а йому й не подякують. Тому драматург, може, за статусом трохи вищий, ніж автор сценарію в кіноіндустрії, але все одно це далеко не найвищий статус у театральному світі. І з цього виникає проблема моїх стосунків із драматургією, що їх за великим рахунком просто немає. Я не навчився писати п’єси. Ті, що свого часу написав, — їх дві й обидві невідомі, — пройшли на якихось малих сценах десь дуже локально, в дуже конкретних і специфічних закордонних театрах. Хоч і з успіхом, але знову ж дуже локальним. Тобто я не набув досвіду й не набрався смаку до писання п’єс. Ну бо я знаю, що кінцева якість завершеного твору залежить не від мене, а від цілого колективу виконавців.

Б: — На підтвердження того, що ти кажеш, можна згадати про існування такої організації, як PEN-Club. Вона об’єднує поетів, есеїстів і романістів або ширше — прозаїків. А драматурги сюди не належать, бо хоч би як прекрасно писали, вважаються представниками іншої професії. І найвідоміші приклади успішних п’єс — це приклади, коли драматурги або мали власні театри, як Шекспір чи Брехт, або тісно співпрацювали з конкретними театрами і режисерами, як Чехов, який знав, хто й кого зіграє в його п’єсах, міг сидіти на репетиціях і підказувати, що так, а що не так.

А: — І з Есхілом, мабуть, те саме.

Б: — Есхіл сам грав у своїх трагедіях, сам наймав інших акторів. Це все враховувалося: що можна показати на сцені і як це показати. Саме слово «драма» означає ж не розповідь, а дію. І вона виникає як поєднання ритуального дійства з «духом музики». Зрештою, це загальновідомі речі.

— В Україні треба врахувати ще довгу заборону української прози, а театр врешті дозволили…

Б: — І саме тому ми мали оцей корифейський розквіт.

— Чи можна аж так сказати, що корифейський розквіт?

Б: — Ну, коли нічого нема — і раптом щось з’являється, то який-не-який розквіт.

А: — Мені здається, там нічого б не вийшло без Кропивницького. То він узяв на себе весь той менеджмент і зробив це успішно. Фінансово успішно. Тобто люди справді на ті вистави ходили.

— Можливо, це і був успіх, тільки певною мірою як успіх екзотичного.

А: — А сьогодні це не екзотика?

Б: — І щоб закінчити думку: справжніх художніх вершин український театр досягає, коли є безпосередня співпраця великого драматурга, великого режисера і тих, хто може це все зіграти. Маю на увазі, звичайно, п’єси Куліша, поставлені Курбасом у театрі «Березіль».

— А якою мірою кіно є літературою?

А: — Чекай, воно не є літературою! В жодному разі! Почнімо з такої тези, яку я колись почув від одного кіновиробника. Він казав приблизно так, що коли пишеш роман, то твій інструмент можна порівняти зі