Вікторія Грош (Rouce) - Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)

До нас вибіг синок. Він подивився на мене та на Богдана.

- Чому ви тут так довго? Мені нудно. І взагалі, коли ми поїдемо до мами?

- Синку, у нас тут серйозна розмова з твоїм татом. А до мами ми поїдемо коли закінчимо розмову. Краще піди у кав’ярню та візьми все, що там залишив

Данилко швидко побіг у кав’ярню забирати речі, щоб швидше поїхати до мами. А я знову подивився на його тата.

- Ми не хочемо, щоб ти бачився з нашим сином!

- Серйозно? А якщо я хочу з ним бачитись, то що ви робити будете?

- Лілі сказала, що подасть до суду, щоб тобі заборонили бачити його

- Вона серйозно це сказала?

- Так! Вона це сказала серйозно та впевнено. Тому, якщо не хочеш ще одного суду, то не зустрічайся з сином... хоча, тобі ж не звикати — я це казав впевнено. Бо розумію, що Лілі сказала б це сама. Можливо навіть, такими ж словами. Не думаю, що цю розмову треба переказувати Лілі. Вона тоді дізнається, що Богдан забрав зі школи сина.

Данилко вибіг з кав’ярні з рюкзаком.

- Ви вже поговорили? Їдемо?

- Так, синку. Ми вже договорили. Сідай в машину — син пішов до машини, яка вже була відкрита, а я подивився на Богдана — ти подумай, потрібен тобі суд чи ні — сказав я та пішов до машини. Сів у неї, Данилко вже пристебнувся паском безпеки.

- Зараз заїдемо додому, залишиш рюкзак дома, а мені треба буде дещо забрати

- Добре — синок зітхнув, бо хоче якнайшвидше поїхати до мами. Доїхали додому швидко, на дорозі не було заторів. Нам пощастило навіть тим, що всюди було зелене світло світлофорів. Ми зайшли у будинок. Данилко побіг у свою кімнату, щоб покласти рюкзак. А я зайшов у нашу з Лілі кімнату. Відкрив шафу та подивився на її поличку зі светрами. У неї дуже багато цих теплих светрів. Всі вони різних кольорів. Є такі, які мені подобаються найбільше. Наприклад светр кольорів веселки. Вона у ньому просто шикарно виглядає. Ще один светр фіолетового кольору, цей светр я їй подарував. Вона його взимку часто носить, що дуже приємно. Я роздивився всю її поличку. І в самому кінці за светрами побачив маленьку коробочку. Нічого собі у неї схованка. Ніколи б не здогадався, що у неї можуть ховатися там подарунки.

Я подивився на коробочку. Вона маленька, обмотана святковим синім папером і білим бантиком. Я вирішив поки не відкривати цей подарунок. Відкрию його при Лілі. До мене вибіг Данилко.

- Я вже поклав рюкзак. О, а що це в тебе?

- Цей подарунок подарувала мені твоя мама

- І, що там лежить?

- Не знаю

- Відкриємо?

- Ні. Я хочу це зробити при мамі

- Ну, добре. Поїхали вже швидше

Ми вийшли з будинку та поїхали у лікарню. О шостій вечора ми зайшли у палату Лілі. Вона подивилась насупленим поглядом на нас.

- Де ви так довго? Ти весь час шукав куди я сховала подарунок?

- Можна і так сказати — нервувати Лілі зараз ні до чого.

- Відкривав?

- Ні — я дістав коробочку — зараз відкрию

Я подивився на Квітку, вона уважно дивилась на мене. Я відкрив подарунок та побачив срібний браслет.

- Вау, дякую — я його взяв та начепив на праву руку, бо на лівій висить червона нитка. Не хочу, ще щось до неї вішати. Цю нитку на руку мені почепила моя мама. Коли тата не стало з тих пір ця червона нитка висить у мене на руці. А знімати я її не хочу.

- Подобається?

- Дуже — Лілі почала посміхатись

- Будеш його носити?

- Так. Але буду знімати, коли буду в операційній

- Звичайно, я це розумію — я поцілував Лілі у щічку. При Данилкові не хотів її цілувати у губи. Ми ще довго сиділи та розмовляли. Нікуди не поспішали, бо завтра субота. Але єдине, що я працюю, а сина хочу відвести ні цілий день до наших друзів Ксенії та Кості. Їх діти дуже раді, що ми приводимо до них Данилка. А я знову з самого ранку побачу свою Квітку. Сподіваюсь вона буде у гарному настрої.