Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

В нашу другу зустріч я насолоджувався історіями про її племінницю: «Тесла» і День народження, картина на стіні, біла длань – вигадати таке просто неможливо, тож відтепер знаючи про її дивакувату вдачу лишалося лише здогадуватись, якими оповідками частуватиме мене далі, а їх у неї було вдосталь. Легко і невимушено наші зустрічі стали для мене звичними і я нетерпляче чекав кожного її  візиту. Вона відвідувала мене майже щодня і я вже з сумом рахував дні до виписки. Наостанок, наші зустрічі довелось обмежити – Макар узгоджував зі мною купу питань: завершення робіт з переоблаштування будинку, офісні справи, які я занадто часто ігнорував надаючи перевагу Дарі, домовленості з персоналом, чиїх послуг я відтепер потребую.

З наближенням дня виписки, я все сильніше нервував, розмірковуючи про повернення додому. Від думок, що я маю сісти в автомобіль, мене вкривало холодом. І важко було повірити, що замість теплого горнятка власноруч завареної кави і приємної прохолоди газону під босими ногами, на мене щоранку чекатимуть лише купа пігулок і виснажливі тренування. Я вже уявляв монотонність днів та порожнисту тишу вечорів і все більше усвідомлював, що ці останні тижні в лікарні зробили мені ведмежу послугу. Що далі? Певно, обмін повідомленнями та, якщо пощастить, нечасті візити, які неминуче перетворяться на незручний для неї обов’язок. День за днем думки доводили мене до сказу і медичні процедури їм вторували. Або я колись скривдив масажиста і він мені мстився, або хотів перевиконати свою роботу на місяць вперед.

– Той якудза смерті моєї хоче, - зізнався я Дарі, яка не оминула увагою, що мої процедури стали довшими.

– О, здоровань з довгим темним волоссям в дульку скрученим? Я Андрія Максимовича добре знаю!  - засміялася вона. – Колись давно ногу зламала, то потім мама мене саме до нього водила. Спеціаліст від Бога, дуже педантичний і наполегливий, та як вчепиться – хоч біжи.

– Запевняю, хотів, та не вийшло, - пожартував я.

Усмішка Дари вмить зів’яла.

– Припини, - відмахнувся я, з удаваною легкістю. - Я вже прийняв нові для мене реалії, не варто так старанно добирати слова.

Сьогоднішня наша зустріч була дуже недовгою: я чекав на Макара, а Дара поспішала у справах. Я підкотився до вікна і споглядав на рухливих містян на вулиці, відчуваючи заздрість до всіх одразу і зневагу за це до себе. Дара перебігала дорогу, тримаючи в руках телефон і я проводжав її поглядом досі не розуміючи, що робити далі. Вона зупинилась біля перехрестя і повернула голову, наче почувши оклик. До неї підійшов якийсь хлопець, взяв за руку і підтягнув ближче до себе. Один короткий цілунок і вони попрямували до сріблястої автівки.

– Привіт, вибач за затримку, - Макар стояв за мною. – Ти вже вільний, глянеш папери?

– Абсолютно вільний.

Наступного ранку я відправив повідомлення, що сьогодні їй краще не заходити. Я насправді вже не міг далі відкладати купу робочих справ. Відтепер ніякого офісу, мій офіс це місце де я сидітиму з ноутбуком. Вже підписано контракт з одним з міністерств і відтепер наша компанія офіційно вважається залученою до критично важливої сфери. Це звільняло моїх підлеглих від призову, та ще задовго до того чи не половина з хлопців самі прийняли рішення залишити теплий офіс. Макар спілкувався з ними частіше, та я з його слів знав все:  хто де є і кого вже немає. Все чим міг допомогти – придбати і переправите те, чого їм бракувало. І в дні, коли друг приносив звістку, що ще один з моїх хлопців вже ніколи не повернеться додому, я кляв русню і свою жалюгідність, згадуючи про той клятий весняний ранок. За три дні до виписки, вчергове настав день чорних звісток і настрій був геть не до розмов, та на порозі вже стояла Дара, як завжди, тримаючи в руці пакет з гостинцями.

– Я ненадовго, - сказала вона споглядаючи на годинник. – Ще одну група набралась, розклад насичений.

– От і добре. Я сьогодні сил на балачки не маю.

Мій тон не був приязним та вона це проігнорувала, а я відчув, що втомився від її позитиву, від її делікатності, від її веселих оповідей, які надовго вибили мене з реальності, дозволивши забути про все і повірити, що життя знову зможе стати легким і веселим.

– Дара, годі мені пакети тягати, я розумію що від багажника «Тесли» їх сюди не важко нести, та краще одразу своїй мамі віднеси.

– Ти щось проти гостинців маєш, чи «Тесли»? – жбурнувши пакет у крісло спитала вона.

– Гостинців забагато – до виписки не роздам, а щодо «Тесли» -  взагалі байдуже. Кожен водій собі авто за смаком обирає. Подобається біля розетки по пів дня проводити – то й добре.

Вкотре повторюючи назву машини,  я фіксував якісь уривки спогадів, що вислизали, аж раптом дійшло - мабуть, то гонщик якого дорогою на свято зустріла.

– Пригадую, що ваше знайомство було не дуже для тебе приємним.

– Схоже, я вже до чудернацьких дорожніх пригод звикати почала. Та й щастить поки з подорожніми, - відповіла вона стримано усміхаючись.

– Він тобі своїми послугами вартість сукні відробляє? – жартівливих ноток в тому питанні не було, лиш сарказм.

– Ага, ще на третину суми має мені різних послуг надати, а решту боргу вже списано.

Я переводив дух, а Дара вивчала прискіпливим поглядом моє обличчя.

– Вадим, ти шукаєш привід для сварки?