Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

Глава 11

 

Ні, я не зрадів нашій зустрічі, анітрохи. За інших обставин моє «Я також» було б щирим, а так - суто ввічлива відповідь. Отже, Сокальська, як її мама. Знаю її, звісно, давно вже тут. Чи довго ще буду? Та що вже ті тижні, порівняно з попередніми місяцями? «Дарина Сокальська» - промовив її ім’я, наче вивчаючи на смак. От тепер і майже офіційно познайомились, хмикнув собі під носа я. Вона анітрохи не змінилась. Та ні, брешу. Стала ще привабливішою. Прокляття, в біса гарна! Настільки, що скоцюрбившись в тому клятому кріслі відчув себе Квазімодо. Відчував себе мерзенно та й поводився так само. Хіба вона завинила чим переді мною? Не мав права говорити так з дівчиною, яка шукала мене, аби просто дізнатись чи я живий. Я досі не вмикав старий телефон, та її номер був на клаптику паперу, який віддав мені Макар і який досі лежав у мене в тумбочці. Сподіваючись, що її месенджер не блокує невідомих абонентів, я написав їй коротке повідомлення і швидко відправив: «Вибач за грубість».  Телефон озвався її відповіддю за годину:

«Все нормально. Я не образилась»

Образилась, бо я й хотів образити та спекатись якнайшвидше – вдалося відмінно. Часу на роздуми я мав багато, тож не отримавши від неї навздогін ще одного «Хай щастить», вранці відправив ще одне повідомлення:        

«При добрій нагоді та якщо забажаєш – ще три тижні я в палаті 313».

І відповідь отримав одразу.

«Твої процедури о сімнадцятій закінчуються?» 

«Так»

«Ок»

Коротко, по суті, із знанням місцевих звичаїв. Її відповідь не була ані згодою, ані відмовою, що цілком закономірно, після нашої «приязної» зустрічі, але довго гадати чи навідає не довелось, того ж вечора тихо постукала в двері і зазирнула в палату.

– Привіт, вже звільнився?

– Так, заходь, - я ухопився за трапецію, підтягнувся вище і всівся в ліжку, спостерігаючи як вона  впевнено крокує до мене, несучі за собою великий пакунок і пахощі літа.

– Знаю, тут добре годують, але трохи свіжих вітамінів не завадить. Не знаю твоїх смаків, тож тримай асорті.

Після довгих інтенсивних вправ та масажу, я хотів  тільки відпочинку, тому ввічливо відмовився. Дара сховала гостинці в холодильник і визирнула у вікно.

– Гарний краєвид.

– Так, милуюся на історично-культурні памятки.

В палаті на вибір для відвідувачів були невеличкий диван та стілець і поки Дара вирішувала  який варіант обрати, я дотягнувся до стільця і підсунув трохи ближче до неї.

– Сідай.

Вона відсунула його ще далі і сіла навпроти мене.

– Хочу ще раз вибачитись за вчорашнє, - з винуватою усмішкою сказав я.

– Не варто, я все розумію. Пацієнтам цього відділення байдикувати не дають, тож під вечір не лише співробітники на межі можливостей, - стриманим тоном, дивлячись у вікно промовила вона. – З твого повідомлення я зрозуміла, що за три тижні виписка.

– Так, ще трохи тортур і додому, - посміхнувся я.

– За містом житимеш? – кинула на мене погляд і знову відвела.

– Ти про котеджне  містечко?  Я  того клятого закутня давно спекався. Взимку повз проїздив – ще трохи і руїна. Забудовники ті маєтки за три роки не подужали, а тепер і взагалі чекати не варто.  Сподіваюсь, що той муфлон безрогий там і застряг.

– Хто? – з подивом перепитала Дара.

– Твій колишній.

Вона відповіла стриманою усмішкою.

– На щастя, уявлення не маю уявлення де він, та твої сподівання поділяю, - вона на мить відвела очі, набрала повні легені повітря і на видоху запитала. - Скажи, а він до… - вона вказувала рукою на мене і силилась підібрати вдалі слова. – Він не причетний до твоєї травми?

Ого, оце політ фантазії!

– Муфлон? Не сміши, він тут ні до чого, я… - чорт забирай, треба ще допрацювати навичку швидко відповідати. – Нещасний випадок.

– Мені шкода. Давно це сталося?

– Давно. На думку лікарів, мені пощастило, тож повірю їм на слово, - усміхнувся я завершуючи цю тему. – А як твої справи?

Йосип драний, я ж взагалі нічого про неї не знаю! Ні, дещо окрім прізвища добре знаю, але для пристойної розмови це не варіант. Чим вона займається? Де живе? Навіть скільки їй років не знаю! Відчувши безпечну тему, Дара пожвавішала і я отримав відповіді на всі свої запитання, поставлені подумки. Вона на вісім років молодша за мене, зараз викладає онлайн-курс англійської, збирається продавати стару і шукає нову квартиру. Дарина виявилась чудовим співрозмовником, вона не  ставила мені жодних запитань, взявши легкий тон бесіди. Її минулий рік зайняв більше години оповіді і вперше за довгий час я щиро сміявся і кайфував від її історій. Мені бракувало такого спілкування і я насолоджувався кожною хвилиною, тому навіть не помітив, як сплив час відвідувань. І прощатись мені зовсім не хотілось. Дара пообіцяла днями ще раз навідати і я стомлений, але задоволений відбув у царство Морфея. Не знаю коли в останній раз  так міцно спав. Я не чув повітряної тривоги, своїх думок, навіть снів майже не було. Жоден психолог за ці місяці не полагодив мене так, як Дара за кілька годин. До такої терапії можна звикнути і я не був проти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍