Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

Меседж — це сума тексту й персональної реальності кожного читача чи слухача. Я розумію, що ідеального прочитання не буває, і всі ті речі, яким я радів у своїй історії, можуть не зчитатися або зчитатися інакше. Стараюся, щоб моя оповідь була цікавою незалежно від того, що я туди на рівні референсів зашифрував. Це має бути безжальна історія, від якої перехоплює подих. Разом з тим, я думаю про справжність сказаного. Як можна донести правду, не послуговуючись правдивими деталями? Звісно, історія може бути байкою, анекдотом, притчею, кривим чи навіть чорним дзеркалом, але для мене вона повинна мати місце в житті.

Чим історія не є? Не є брехнею заради вигоди, не є пропагандою, не є самолюбуванням, не є пафосом (маю на увазі зверхню позицію оповідача). Для мене навпаки важлива позиція рівності. Але той, хто говорить, має знати те, чого не знаю я. Так народжується зацікавленість.

А зрештою — перевтілення

Остання історія, яку я запам’ятав, — про трансформацію. У мене є курс із креативного письма. На ньому навчалася студентка, якій за сорок, ми були знайомі через інші проекти. Вона прийшла спробувати себе, до цього ніколи не писала. У процесі зрозуміла, що хоче протягом курсу зробити збірку оповідань про мандрівки.

Усе починалося як пости для фейсбуку, але десь під кінець навчання студентка прийшла з першим оповіданням. У ньому героїня (очевидно, невіддільна від авторки) зустрічається з чотирма сутностями — дві з минулого, одна з теперішнього і ще одна з майбутнього. Втілення чотирьох стадій життя жінки. Саме оповідання будується на конфліктному діалозі між ними. Вийшла історія, у якій дівчина з’ясовує стосунки зі своїм минулим, яке розбирається з майбутнім, а те, своєю чергою, з теперішнім. На останнє заняття студентка принесла цілком завершене оповідання з деталями й гумором про те, як її мама виходила заміж за її батька, перемагаючи бюрократичні процедури Радянського Союзу. Я був трохи шокований.

Цей спогад містить знання про трансформацію людини. Не існує жодних обмежень. Правильне середовище, підтримка та працелюбність можуть сприяти потужному росту — до справжнього перевтілення, що не згірше за завершення шляху героя, про який нам постійно нагадують гуру сценарної майстерності. І в цій історії для мене заховано хороше повчання. Рамок не існує.

І все-таки — як писати?

Ось вісім звичок, які я розвинув у собі, працюючи з історіями. Про них можна написати окремі розділи, та я обійдуся кількома реченнями.

Писати систематично. Робота над текстом має бути не просто роботою, а звичкою фіксувати й пояснювати власну реальність через слова. На старті це буває складно, адже мозку потрібен час, щоб випрацювати нові нейронні зв’язки й закріпити цей досвід, тож він пручатиметься та проситиме вас робити те, що ви вже звикли. Але ви твердо стійте на своєму. Навіть за місяць щоденної практики ви звикнете, і вам буде щось навіть муляти всередині, якщо ви пропустите бодай день.

Писати від руки. Коли я пишу від руки, мені простіше зібрати думки докупи. Це чимось схоже на медитацію. А мозок, коли концентрується на папері, ручці й процесі, краще засвоює інформацію. За результатами дослідження{47}, яке проводили в Принстонському й Каліфорнійському університетах, студенти, які під час експерименту записували лекції від руки, запам’ятовували їх краще за тих, хто конспектував на планшеті чи ноутбуці.

Записувати в нотатник. Когнітивна система постійно взаємодіє зі світом запахів, відчуттів, кольорів, переживань. За кожним з них часто ховається історія. Можна йти по вулиці, відчути запах випічки й пригадати епізод з дитинства про кумедного пекаря, який жив поруч і постійно пригощав вас смачним гарячим хлібом. Крім того, робота автора — пам’ятати, хто і що розповідає вам. Усе це потрібно кудись записати, і нотатник на телефоні[30] — наймобільніший для цього.

Фокусуватися на роботі. Це буває складно, особливо якщо під рукою телефон, перед очима соцмережі, а в голові — безлад. Телефон бажано відкласти подалі чи відімкнути на ньому сповіщення, соцмережі — закрити, а в голові не тримати нічого, крім історії. Якщо ви весь час думаєте про свого хлопця чи свою дівчину, зосередитися на чомусь іншому буде складно.

Також не сподівайтеся, що з першого дня вийде закрити себе від світу на весь день і лише писати. Для мене це наче прийти в спортзал і спробувати підняти двісті кілограмів. Я починав з двадцяти хвилин, тоді перемикався на читання або редагування. Зараз я можу не відриваючись писати текст протягом години. Тоді потрібен перепочинок.

Прокрастинувати свідомо. Якщо вже пустили себе у вільне плавання соцмережами чи серіалами, хоча би не вимикайтеся. Звертайте увагу на свої відчуття від красивих фотографій друзів з відпочинку, аналізуйте інформаційне середовище[31]. А ще читайте коментарі під проблемними публікаціями — іноді там можна побачити дуже багато цікавого.

Малювати словами. Осяжні деталі занурюють в атмосферу. Усе, що можна вкусити, сьорбнути, понюхати, торкати, повинне бути в тексті. Завдяки цьому читач може переживати те саме, що й ви. Якщо хочете краще зрозуміти, про що я, — почитайте «Три товариші» Еріха Марії Ремарка. Імовірно, після цієї книжки вам захочеться німецьких ковбасок і закохатися. При цьому важливо не захопитися й давати читачеві лише те, без чого картини не буде. А ще не забувати про дію — вона рухає історію вперед.

Показувати свою роботу. Тестові читачі — це люди, що дають перший відгук на вашу історію. Це мама чи дідусь, друзі чи однодумці, колеги, редактори, інші автори. Коли обираєте цих людей, не забувайте, що вам треба чесний погляд, а не лестощі. Також пам’ятайте, що люди можуть нашкодити вашій історії, тож хай серед тестових читачів не буде тих, хто бажає вам зла.

Заряджати соціальну батарейку. Якщо відчуваю, що мені не вистачає ідей, — я спілкуюся з людьми. Тут є два підходи. Перший — це спілкуватися з тими, кого я не розумію, щоб дізнатися для себе щось нове. Як-от мої далекі знайомі, що працюють у міністерствах. Це геть інший світ, мені неймовірно цікаво дізнатися, як він працює. Другий — поговорити з тими, кого я знаю давно і з ким у нас багато спільного. Вони можуть дати мені емоцію та переживання, нагадати про спільні цінності.

Та й без близькості з іншими буває складно й тривожно, хочеться відчувати належність до свого племені.