Борис Джонсон - Омріяний Рим

стародавні племена Франції, Німеччини, Іспанії, Португалії, Бельгії, Британії, Нідерландів, Швейцарії, Австрії, Угорщини, Чехії та решти країн сучасного ЄС. За стандартами греко-римської культури ці народи були цілковитими варварами.

Без сумніву, сьогодні казати таке не зовсім політкоректно. Припускаю, знайдуться академіки, які почнуть розповідати, що їхня культура була так само високою та шляхетною, як і в загарбників, що їхні кострубаті скульптури аніскільки не гірші за римські, а якби ми лиш могли прочитати їхні рунічні карлючки, то побачили б, що вони несуть у собі літературні твори рівня Гомера й Вергілія.

Якось я мав прекрасну бесіду з месьє Жаком Лафарґом, завідувачем відділу античності в Ліонському музеї. У його розпорядженні неперевершена колекція гало-романських експонатів, але його політична психологія така, що він просто не може не порівнювати римлян з американцями.

— Їхня культура поширилася скрізь, — похмуро пробубонів він. — Зовсім як кока-кола чи Голлівуд сьогодні.

Упродовж усієї розмови він намагався переконати мене в дивовижності різноманітних кельтських знахідок, якими завідує. Приміром, є в нього бронзове ситечко для виготовлення вина, що свідчить про те, що галли пили й високо цінували вино ще до приходу римлян. Він розповість вам про надзвичайну майстерність, з якою кельти ще VIII ст. до н. е., коли Ромул ще смоктав вовчицю, виготовили бронзовий віз, кожне колесо якого зроблене із застосуванням техніки cire perdue, тобто його виливали у спеціальну форму.

На жаль, таке кельтофільство не надто переконало мене, як, власне, не переконувало воно й латинських поетів. Що далі на захід ішли римляни, то більш варварським був світ. Таціт зневажливо описує життя феннів — північного племені, яке ототожнюють із сучасними фінами. Він пише, що живуть вони в страшенних злиднях, не мають зброї, коней і домівок, їдять трави, одягаються в шкури, а за постіль їм править земля. Наконечники для стріл виготовляють із кісток, бо не мають металу. Їхні жінки ходять на полювання з чоловіками й дістають свою частку здобичі. Словом, безнадійні дикуни.

А от неримські племена, що жили ближче до імперії, здобули схвальні відгуки. Ми вже згадували, як Таціт писав про германців, їхні істеричні перепади настрою, понурі, безлюдні землі, порослі лісами чи затоплені болотами, їхню нікудишню скотину й бридкі пиятики.

Коли Август пояснює, чому не збирається завойовувати Британію, він каже, що звідти нема чого брати, крім собак, і вся та земля не варта й одного гарнізону. Крім того, римлянам було дуже гидко, що британці п’ють молоко! Фе, яка бридота!

Такими були варварофобні стереотипи римлян, і варварам — та й нам з вами як їхнім нащадкам — нічим крити. Вони не мали літератури й історії, крім того не могли особливо похизуватися живописом і скульптурою. Сьогодні нам відомо лише те, що вони багато віків воювали з римлянами, доки, зрештою, не здалися.

Римлянам знадобилося 200 років, щоб скорити кельтіберів і турдетанів у Іспанії. Проте навіть потому зосталися значні осередки опору, як-от Піренеї, де люди й сьогодні розмовляють баскською мовою, мовби нагадуючи нам про свою відмову здатися латиномовній армії, а іспанці й досі називають пиво кельтським словом cerveza. Насправді Юлій Цезар серйозно перебільшив свій успіх у галльській кампанії, боротьба там тривала навіть за Августа. А стосовно Німеччини, то нам відома історія Вара й Армінія.

Ми знаємо, проти чого боролися ті народи: проти римських легіонів, розкиданих по всій Європі безмежною жагою римської аристократії до завоювань.

От тільки не так зрозуміло, за що вони боролися. Сьогодні міркувати про якийсь дух доримського патріотизму чи націоналізму вважається чимось неприйнятним. Коли Таціт називає Армінія «визволителем Германії», можна припустити, що це анахронізм. Я ж бо не надто певний у тому. Без сумніву, причиною значної кількості повстань були не самі лише податки, а й глибоко вкорінене відчуття образи на те, що римляни скоїли з їхніми традиціями й самоуправлінням.

Одначе хай якими мотивами керувалися варвари, та вони програли, а згідно з панівною теологією тих днів, факт їхньої поразки доводив, що на те була воля богів.

Варвари програли, бо римляни переважали їх у військовому плані, тож щойно стало ясно, що війна за незалежність племен Північної Європи програна, їхня еліта вчинила так, як завжди чинить будь-яка еліта: продалася загарбникам і розпочала славнозвісний процес колаборації.

Розділ сьомий

Війна за еліти

Уявімо, ви вельможа з доримської Іспанії чи Франції й бачите на небокраї стовп куряви від легіонів, що наближаються до вашого сяк-так зведеного форту. Як ви почуватиметесь? Окрім жаху бути порубаним найлютішою машиною убивства у світі або розіпнутим за спротив, що ще ви відчули б?

На вас масивний золотий кельтський браслет і стильний шолом, у вас удосталь худоби й люба дружина. Причиною вашого опору, а заодно й страху перед римлянами є те, що ви вважаєте, ніби вони покладуть край запровадженому ладу.

Ви переконані, що римляни такі самі, як і всі ті, з ким вам випадало воювати у вашому примітивному житті, а їхньою головною метою є зґвалтувати ваших доньок, порізати худобу, а потім напитися смердючого пшеничного зілля з вашого черепа.

Щоправда, римляни були значно розумніші. Еліти вони не чіпали. З нескінченною хитрістю й глибокою впевненістю в продукті, який продають, вони залучали їх до співпраці й зачаровували. Римляни почали те, що сьогодні зветься битвою за серця й уми, і вийшли з неї переможцями.

Таціт докладно описав підхід свого тестя Агріколи, який романізував стародавніх британців між 77 і 84 роками н. е., приблизно за сорок років після завоювання острова. Його метою були не вожді; натомість він узяв їхніх синів, навчив вільних мистецтв і дуже зрадів, коли британці почали проявляти більше здібностей до вивчення латини, ніж галли. «Ті, хто ще нещодавно не сприймали нашої мови, нині стали майстрами красномовства», — пише він.

Убиратися в тогу стало знаком відмінності, а вже зовсім скоро, як пише цинічний історик, стародавні британці-дикуни запозичили й римські вади. Попри те, що вони перейняли портики, почали ходити в лазню та змили свої бойові фарби, саме за тих часів виникло явище, яке навіки стало прокляттям цих нещасних островів — elegantia conviviorum — звані вечері.

«І вони називають це цивілізацією (humanitas), — пхикає він, — коли ж насправді це є неприхованим рабством!»

Рабство чи ні, а місцевим франтам цього було мало.

Вони змінили стиль своїх гончарних виробів, вірування про померлих, ставлення до мертвих і коханих. Вони почали їсти хліб замість каші й пити вино замість пива, і весь цей час римляни непомітно заманювали їх усе далі, усіляко заохочували романізуватися та