Ніклас Натт-о-Даг - 1793

його майна недостатньо для відшкодування збитків кредитора, нещасного кидають у в’язницю і там тримають на хлібі й воді, аж поки родичі зберуть достатньо грошей, щоб викупити його. «І мистецтво, — пояснював мені Сільван, — полягає в тому, щоб ніколи не позичати забагато в одного “доброзичливця”! Ну от візьмімо твого Юнаса Сільфера. Позичив ти в нього два далери. Звичайно, ти не можеш їх віддати, бо давно вже витратив на вино, жінок і розваги. Тому треба шукати якогось іншого знайомого, у якого можеш взяти в борг чотири далери. Потім зустрічаєшся з Сільфером і домовляєшся з ним так, що зараз віддаєш далер, і обіцяєш скоро віддати залишок. І скільки в тебе тоді залишається грошей?» «Три далери!» — стрепенувся я. «Отож! І так повторюєш раз по раз, і поки навколо тебе будуть хороші знайомі, тобі завжди буде добре, бо новими позиками ти частково повертатимеш старі! — Сільван підморгнув і жартівливо поцілував мене в щоку. — Отак у нас в місті робиться, брате Бліксе! Випиймо ж за нових друзів! Можливо, вже сьогодні ми з такими познайомимося, і їхня щедрість врятує тебе від Сільферових лобуряк!» «За здоров’я майстра Сільвана!» — вигукнув я, може, трохи голосніше, ніж хотів. Корчмар невдоволено нахмурився, а я… Випив ще келих пива.

Мабуть, ми там надовго затрималися, бо всього я до пуття і не пам’ятаю. Уже темніло, коли, притримуючи один одного, щоб не впасти, вийшли надвір. Площа й навколишні вулиці тонули в пітьмі, але небо над головою ще гаряче червоніло, освітлюючи нам дорогу. Біля криниці зустріли якусь компанію таких самих гуляк, як і ми. Вони йшли вгору до Слоттсбакена на якийсь бал, то й ми подалися з ними. Довелося довго вмовляти, щоб нас пустили всередину, я за цей час встиг виблювати частину випитого у «Мирі». «Sic transit gloria mundi!» — радісно загорлав Сільван, поки я витирав блювотиння з губ. Коли ми зайшли, люба сестро, побачив я таку прекрасну залу, якої раніше ніколи не бачив. Стеля вища, ніж у нашій церкві, вздовж стін на другому поверсі балкони й галереї, і багате панство п’є бургундське з кришталевих келехів, з цікавістю розглядаючи нас. Потім вони цівочкою лили вино вниз, а ми намагалися зловити червону рідину ротом. Сільвану ніяк не вдавалося підставити рота туди, куди треба, перука в нього намокла й почала смердіти. Але хіба це важливо, якщо всім так весело?

Ми так неоковирно рухалися, що розсмішили всіх присутніх. У мене перед очима зала вертілася і так, тож я тільки спробував станцювати менует, мало не перекинув стіл, та й передумав.

Я лише на хвильку сів під стінку, але, мабуть, заснув. Прийшов до тями від того, що мене трусив чоловік у лівреї, він же мене й випровадив геть. Схоже, було вже під десяту вечора й треба було закінчувати розваги, бо сепарати могли наскочити. На площі досі ходили люди, розмовляли про щось своє. Ліхтарі майже нічого не освітлювали. Я не знав, куди пішли Сільван та інші, робити було нічого, і я заговорив з якимось паном, що сидів на сходах Біржі. Чоловік не хотів говорити ні про що, крім музики на балу. Я ж, щоб не здатися якимось дурнем провінційним, заходився критикувати музикантів, — це ж найлегший спосіб вдати з себе знавця. На щастя, моє пасталакання зацікавило співрозмовця. Я стверджував, що музиканти не надто стежили за нотами, і все це разом слухати було неприємно. Помітивши, що чоловіка найбільше цікавить роль валторни в оркестрі, я наполегливо став повторювати, що валторніст заслуговує найгірших відгуків, бо своєю грою заважав іншим, значно кращим музикам. Тим часом мої очі помалу звикали до темряви, і я зауважив, що чоловік сидить не на камені, а на якійсь коробці. Я роззирнувся, але нічого схожого ніде поблизу не побачив. І за мить мені сяйнуло, що коробка схожа на футляр від музичного інструменту, ба більше — це, мабуть, була саме валторна! І щойно я подумав, що це не може бути випадковістю, особливо зважаючи на тему нашої розмови, як дістав гарячого ляпаса! «Ах ти ж лайно собаче! — чоловік підвівся, і виявилося, що він на лікоть вищий за мене. — Зараз ти в мене заспіваєш, побачимо, як ти в ноти потрапляєш!» Я кинувся тікати. Скидалося на те, що я дуже його образив. Причому його впертість і швидкість значно переважали музикальний талант, бо аж до самої Ніґатан я чув за спиною тупотіння його черевиків і люту лайку.

Я таки трохи подрімав під стінкою у бальній залі, тож спати мені ще не хотілося, і я пішов уздовж Слюссена до церкви Святої Катаріни зустрічати світанок. Голод утамував шматком вкраденої у Ельзи Юганни булки. От тепер на кладовищі сперся спиною на могильну плиту й пишу тобі листа чорнилом — роздушив каблуком вуглинку й розмішав з краплиною води. Якраз сходить сонце. Нема чого горювати. Хрести на шпилях церков уже блищать, сонячні промені вкривають золотим сяйвом Стокгольм. Хіба не соромно зараз думати про якусь розбиту губу?

2.

Люба сестро, минуло кілька днів, перш ніж випала нагода тобі написати. Я не зважився повернутися до вдови Бек, тому ночі проводив надворі, там, де було зручніше, насолоджуючись теплом початку літа. Часто по кілька годин дрімаю у трактирах, але якщо корчмарі виганяють, то можна знайти й інші місця, якщо не маєш якихось особливих претензій. Вийдеш трохи ближче до околиць — там тобі й стайні, і сінники, городи, паші. Хіба можна бажати чогось кращого за відпочинок на свіжому повітрі під зоряним небом і з листям замість подушки? Уранці церковні дзвони будять місто, і я знову йду до мостів — знайти щось поїсти і втамувати спрагу біля криниці. Зараз пишу тобі з однієї кав’ярні. Підкріпився кавою і скибкою хліба, а перо вмочаю у кавову гущу.

Я з моїм приятелем Рікардом Сільваном приєдналися до компанії купецьких синів, чиї батьки провадять свою торгівлю на Корабельній набережній. Грошей у них повні кишені. Схоже, наші з Рікардом витівки їх звеселяють, тож вони з нами щедрі. Ми з Сільваном постійно у всьому змагаємося. Наприклад, хто довше простоїть на одній нозі, того проголошують Королем вечері й коронують супницею. Паничі іржуть як коні. Золотий час, люба сестричко! Веселощам і випивці кінця-краю немає. Пригощають нас пивом усіх можливих сортів, бренді скільки захочеш, але мені таки найбільше подобається вино, та червона рідина, ніби сонячне світло, наточене в пляшку й келих. Неможливо перелічити всі трактири, яких тут є один біля одного, і світяться всю ніч, і так, що на вулиці видно, ніби вдень. І ми йдемо