Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

— Та ви не хочете забувати, — раптом озвалася вона, перебиваючи моє белькотіння. — Ви ніколи не хотіли її забувати.

Липень 2016 року

— І що тепер? — нерішуче запитав я в Марка.

Розпач осідав на наших плечах гранітною плитою. Несила було ані ворухнутися, ані зібрати докупи думки. Неживий Святослав лежав перед нами, запханий кимось у дупло мертвого дерева. Жуки бігали чорно-червоним роєм його блідою синюватою шкірою, заповзаючи до роззявленого рота, набиваючись у ніс й довкола застиглих очей. Ми розгледіли загуслу кров. Вона вкривала майже все — голий торс, темні джинси та трухляву деревину під трупом. На його шиї чорніла рана. Святославу, так само як і Владу, перерізали горло.

— Думаю, хтось хотів його заховати, — почав Марко.

Його голос був надламаним, наче суха гілка під черевиком.

— Нас надурили, — продовжив він. — Геніально… доки ми шукали Святослава, вважаючи, що за всім стоїть він, цей покидьок грався з нами.

У голосі Марка відчувалося тремтіння. Здається, він от-от заплаче.

— То…

— Тримай свого кілка міцніше, — не дав він мені договорити. — Думаю, він за нами спостерігає.

Марко весь тремтів. Упевненість, яка нещодавно переповнювала його, вивітрилася. Тепер він мав уже наляканий вигляд — блідий, згорблений і спітнілий.

Раптом Марко закричав, що я аж здригнувся від несподіванки:

— Виходь, виродку! — Марко до хрусту в пальцях стиснув кілка і виставив руку зі зброєю перед собою. — Ми знаємо, що ти тут!

— Тсс… — я смикнув його за плече, намагаючись вгамувати.

Марко плакав. Він рвучко змахнув мою руку й продовжив кричати, але нічого не відбувалося. Лише птахи сполохалися і галасливою хмарою порозліталися увсебіч.

Доки я стояв, мов укопаний, й дивився на труп, Марко метушився та кричав до невидимого ворога. Він міряв кроками ділянку довкола дерева й розмахував туди-сюди кілком. Я мовчав. Аж раптом він підскочив до мене й гепнув щосили по спині.

— Ей! — запротестував я, зігнувшись навпіл від болю. — Що ти, в біса, виробляєш?!

— Це ти?! Зізнавайся!

Здається, Марко потроху божеволів. Він стояв переді мною, весь мокрий від поту, червоний, заплаканий та засапаний. Очі бігали туди-сюди у скаженому танці, а ніздрі надималися, мов у роз'ятреного бика на кориді.

— Опануй себе, друже! — сказав я, зазираючи йому в очі, хоча мене самого трусило від шоку. — Нам потрібно втікати. Потрібно рятуватися…

Спочатку він відмахнувся від моїх слів, продовжуючи переминатися з ноги на ногу та озиратися довкола.

Світало. Темрява майже зовсім розчинилася під променями сонця, що поволі сходило. Дощові краплі зблискували в траві та на листочках дерев, а неповторний запах ранкової свіжості огортав мене. Раптом смертельно захотілося спати.

Я дав Маркові кілька хвилин, і це спрацювало. Врешті-решт він спромігся заспокоїтися й так-сяк зібрати себе докупи.

— О'кей, — видихнувши, сказав він, — Тьомо, який план?

— Тікаймо звідси, — відповів я. — Вийдемо на трасу, зловимо попутну машину…

— А як же поліція?

— Розберемося потім, — відмахнувся, хоча розумів, що повідомити в поліцію потрібно першочергово. — Я просто хочу якомога швидше додому.

— Так не піде… — заперечив Марко. — Якщо ми не повідомимо поліцію, перш ніж хтось із місцевих знайде трупи, — ми автоматично станемо підозрюваними!

Я лише знизав плечима, бо не був здатний мислити тверезо. А Марко продовжував:

— Потрібен телефон… — він на мить пірнув у роздуми. — Мій накрився від болота.

— Мій розряджений, — нагадав я. — Тоді йдемо в село. Попросимо допомоги у місцевих.

Марко кивнув. Я зрушив з місця й ступив на стежку, що вела до берега Дністра.

— А може, ми тут вийдемо? До сусіднього? — запропонував Марко.

Я зупинився й сказав перше, що спало на думку:

— Якщо це хтось із Лідиних родичів, то, може, не варто йти в її рідне село…

Запала мовчанка. Кожен з нас розмірковував над варіантами. Аж тут Марко підійшов упритул до дупла й присів біла мертвого тіла.

— Що ти, в біса… — почав я, але не закінчив питання.

Марко намацав у кишені джинсів мобільний телефон Святослава. Смартфон опинився в руках Марка, і ще щось випало з кишені трупа на землю.

— Працює! — переможно вигукнув Марко. Він досі сидів навпочіпки біля трупа. — Бісів смартфон працює!

І справді, після натискання кнопки «додому» на передній панелі екран телефона яскраво засвітився. Біле з блакитним сяйво лягло розмитими плямами на Маркові руки й коліна і несміливо вихопило з темряви дупла обриси кількох купюр та складеного вчетверо папірця. Марко потягнувся і підібрав те, що випало з кишені Святослава.

— Що там? — поцікавився я, не наважуючись підійти ближче.

— Список продуктів, який ми складали… — тихо відповів Марко.

Я напружився. Було лячно спостерігати, як Марко сидить біля трупа, наче не помічаючи його. Він, мов загіпнотизований, дивився на папірець, списаний синьою кульковою ручкою. А потім повільно підвівся. Дуже повільно, ніби хтось увімкнув сповільнену зйомку, і розвернувся до мене обличчям.

Я мовчав, не розуміючи, що відбувається. Аж доки він не заліз рукою до своєї кишені й не дістав звідти ще один маленький папірець.

Так само повільно він розгорнув його, присвічуючи Святославовим смартфоном, зблизив знайдені записки одна до одної, ретельно розглядаючи обидві.

«А тепер ваша черга стрибати», — ось що було в записці з кишені Марка. Також я добре знав, що було написано й на іншому аркуші, бо власноруч писав його під диктовку Павла та інших хлопців.

— Артееееме, — несміливо, навіть налякано протягнув Марко.

Я мовчки дивився прямо йому в обличчя.

— Хто занотовував список? — спитав він, хоча я бачив, що він уже все зрозумів.

Я мовчав. Серце ледь не вискакувало з грудей, а в голові билася думка: «Як же я забув про той сраний список!»

— Артеме, — він почав відходити вбік. — Я не розумію…

Звісно, він помітив, що почерки на обох записках ідентичні.

— Я… я… — він несміливо скрадався подалі від мене, затинався і помітно панікував.

— Марку, — почав я обережно й лагідно, ніби розмовляв з дитиною, — заспокойся. Прошу, я зараз усе тобі поясню.

В його очах спалахнув справжній жах.

— Друже, — продовжував я, наступаючи.

— Який нахер «друже»?! — він закричав.

А тоді, ніби