Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

Я здригнувся, а тоді кинув йому у відповідь:

— Влад тоді спав…

— Гм… — Марко ляснув долонею себе по чолі. — Він був накритий з головою спальником?

Я кивнув і висловив своє припущення:

— Тоді це міг зробити Павло, але ж…

Марко примусив мене замовкнути. Він саме помітив, що могила Гуда засипана землею.

— Як думаєш, ця теж порожня? — в його голосі відчувався холод.

— Не знаю, — відповів я.

— Оця калюжа крові під твоїми ногами, — він вказав рукою на слід, де якусь годину тому лежала голова Павла, — мала б означати те, що вбивця не Гуд.

— А хто ж тоді? — спитав я, оглядаючи нещодавно засипану могилу.

— Ну, якщо в кіно вбивця зазвичай той, на кого б не подумали — тоді у нашому випадку все вказує на те, що вбивця Святослав, він прикинувся мертвим, аби заплутати сліди, — відповів він. — А якщо за логікою — то вбивця або я, або ти.

Я остовпів. Він справді думав на мене?! Я відчував, як почервоніли мої щоки, як в очах защипало. Відірвавши погляд від обличчя Марка, я заметушився. Скинув наплічник на землю, для чогось копнув його впівсили.

— Йди нахер! — прогарчав я до Марка. — Як тобі такий варіант?!

Марко театрально підняв руки догори і відповів спокійно:

— О'кей, о'кей… — шумно втягнув повітря. — Усі дороги ведуть до Святослава.

Він на хвильку замислився.

— Або це хтось із родичів Ліди. Я знав, що вона похована десь у селі, але не знав, як воно називається. І гадаю, — продовжував він, — ніхто з нас цього не знав.

— У Ліди були брати чи сестри? — спитав я.

— Уявлення не маю, — відповів Марко. — Здається, не було. Але я не знав про неї всього.

— Можливо, був якийсь двоюрідний брат, який не зміг змиритися з її смертю? — припустив я.

— Хтозна…

Я відчув, що невдовзі все стане на свої місця. Довкола світлішало і в лісочку вже попрокидалися ранні пташки. Привітне цвірінькання кволо пожвавлювало мертву тишу кладовища, розвіваючи загрозливу атмосферу. Я зітхнув.

— Ей, ти куди?! — крикнув я Маркові, який ні з того, ні з сього рушив стежкою, що оперізувала цвинтар.

— Залишайся тут, — наказав він. — Я подивлюся, що там, і повернуся. Тобі раджу перевірити, чи Павло закопаний у тій клятій могилі, чи знову порожньо…

— Розділятися не варто! — гукнув я, але Марко стрімко віддалявся.

«Ну й нехай», — подумав я. Проте тривога знову наростала. Вона лоскотала в животі й подекуди прокочувалась хвилею спазмів. Та попри неприємне відчуття я дослухався наказу. Відшукав на дні Святославової могили лопату й приступив до сусідньої.

«Клятий гробокопач», — відзначив я про себе. І справді, копати могили у мене виходило дуже добре.

Не встиг я підняти й двадцяти сантиметрів ґрунту, як пролунав крик.

— Марку?! — закричав я, кидаючи лопату.

— Тьомо! — голос Марка різав тишу на шматки, примушуючи птахів зриватися з насиджених гілок. — Сюди!

Я побіг під лопотіння крил. Стежка вела мене вздовж огорожу цвинтаря, звиваючись, мов сіра мокра гадюка. Кілька разів я ледь не впав, послизнувшись на болоті.

— Артеме! — продовжував гукати Марко. В його голосі вчувався страх.

Я біг щодуху і хутко знайшов його. Марко стояв, повернувшись спиною до мене й обличчям до великого дерева. Порепаний стовбур був таким широким, що його краї неможливо було обхопити руками. Марко стояв нерухомо, згорбившись. Під його ногами розкинувся килим із опалого листя кольору теплої охри. Дерево було сухим, мертвим.

Я подолав відстань між нами одним стрибком. Листя під ногами зашаруділо.

— От, блядь… — видушив я з себе, коли побачив те, на що дивився Марко, і затулив рота рукою.

Низ неохопного стовбура розтинало дупло, що мало вигляд глибокої ущелини. Всіяну глибокими зморшками кору вкривав негустий в'ялий плющ, що звисав, наче елегантні гардини. Однією рукою Марко відсунув листя в'юна вбік й застиглими очима дивився всередину.

Там, наче у проході між світами, скоцюрбився мрець. Його каламутні очі дивилися просто перед собою. Тіло, неприродно вигнуте, розтягнулося в дуплі, а голова впиралася в гниле дерево. У рудому волоссі застрягла купа тирси, листя й трави. Дупло кишіло мурахами і червоними плямистими клопами-москаликами.

— Святослав… — простогнав Марко. — Він таки мертвий.

Івано-Франківськ, наші дні

— Гадаю, зараз я дізнаюся розв'язку?

Наталя свердлила мене поглядом. Я намагався відводити очі, але завзятості їй не позичати. Проте я не міг не помічати її нервового збудження. Вона була не лише цілком захоплена моєю історією, а й чимось вельми стривожена. Дівчина мала вигляд студентки-першокурсниці перед складанням свого першого іспиту.

— Перед тим, як ви відкриєте усі карти, я б хотіла глянути ще на одну річ… — продовжила вона й знову ухопилась руками за краєчок своєї спідниці.

Наталя помітно нервувала. Кивком голови я дав знак продовжувати.

— Ви ж зберегли ту газету? — вона для годиться прочистила горло кашлем. — Ту, де була стаття про похорон Ліди.

— Зберіг, — спокійно відповів я й пішов у кімнату по неї.

Липневий номер «Галичини» 1999 року зберігався у тій же теці, де й роздруковані фото з кладовища і документи. Папір страшенно пожовкнув та постарів. Обережно, майже не дихаючи, я приніс газету на балкон й вручив її журналістці.

— Тільки обережно. Вона вже потроху починає кришитися, — застеріг я.

Наталя жадібно почала розглядати фото й читати статтю. На якийсь час між нами запала мовчанка. Дівчина прикувала погляд до старезного шматка газети, а я дивився на неї, вивчаючи. Я знав, що вона бачить, адже стільки разів так само вивчав старе фото. Там було зображено понад десяток незнайомців — старші жінки та їхні чоловіки, двоє підлітків і маленька дівчинка з кісками. На мить мені здалося, що в кутику Наталиних очей проступили сльози. Я не був у цьому певен. Можливо, то лише відблиск призахідного сонця заіскрився на мить, або просто слизова оболонка її очей подразнилася від вітру, що дме отут, на висоті дев'ятого поверху. Чого ж їй було плакати?

— Я не знаю, для чого зберіг її, — почав я, порушуючи мовчанку. — Звісно, краще було б викинути й забути усе те —