Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

похмурого відчуття обов’язку, вона штовхнула двері до кімнати для розтинів.

Мора саме розвішувала на негатоскопі рентгенівські знімки: на екрані світилася стоматологічна рентгенограма невідомої номер три. Судмедекспертка глянула на детективів.

— То що ви про це скажете? — запитала вона.

— Вельми непогані зуби, — прокоментувала Джейн.

Мора кивнула.

— Маємо дві амальгамові пломби, плюс одну золоту коронку на нижньому молярі зліва. Карієсу я не бачу, втрат альвеолярної кістки, що свідчили б про пародонтальні проблеми, теж. До того ж є ще така дрібниця. — Вона постукала по знімку пальцем. — Обох малих корінних зубів немає.

— Думаєте, їх вирвали?

— Проміжків між зубами немає, і корені різців укорочені й затуплені.

— І що це означає?

— Що це робота ортодонта. Вона носила брекети.

— Отже, жертва у нас не бідувала.

— Середній клас, як мінімум.

— Гей, я брекети ніколи не носила. — Джейн вишкірилася, відкриваючи нерівні нижні зуби. — Ось це, док, справжні зуби середнього класу.

Вона махнула на знімок.

— Мій тато не зміг би оплатити щось таке.

— У Мадам Ікс теж хороші зуби, — зауважив Фрост.

Мора кивнула.

— Підозрюю, що обидві жінки мали доволі привілейоване дитинство, — батьки могли оплатити їм хорошого стоматолога й ортодонта.

Вона зняла з негатоскопа стоматологічні знімки, замінила на новий набір. Плівка характерно дзенькнула під кріпленнями. Тепер вони дивилися на кістки нижніх кінцівок.

— Ось це теж об’єднує обох жертв.

Джейн із Фростом одночасно стривожено втягнули повітря. Для того щоб трактувати побачені на знімках травми, не потрібен був радіолог.

— Постраждали обидві великі гомілкові кістки, — сказала Мора. — Перебиті тупим інструментом, можливо, молотком чи ломом. Ідеться не про прості удари по гомілках, це було жорстоке, навмисне побиття, з метою потрощити кістки. На обох ногах маємо поперечні діафізарні переломи, уламки кістки врізалися у м’які тканини. Біль мав бути просто нестерпний. Ходити після цього вона точно не могла. Не уявляю, як ця жінка страждала у наступні дні. Напевно, слідом за цим почалося зараження м’яких тканин через відкриті кістки. Бактерії потрапили до кісток і зрештою до крові.

Ріццолі подивилася на неї:

— Ви сказали «дні»?

— Такі перелами — не смертельні. Принаймні не одразу.

— Може, її спочатку вбили. Це можуть бути посмертні травми.

«Будь ласка, нехай вони будуть посмертні, а не такі, як я уявляю».

— Мені прикро це казати, але вона була жива, — заперечила Мора. — І прожила ще принаймні кілька тижнів.

Вона показала на зазублений обрис навколо переламаної кістки, подібний на хмарку білого диму.

— Це кісткова мозоль. Кістка почала гоїтися, а це не може статися за ніч, чи навіть за кілька днів. Тут потрібні тижні.

Тижні страждань цієї жінки. Тижні, в які їй, певно, хотілося померти. Джейн подумала про знімки, які раніше висіли на цьому ж негатоскопі. Розтрощена нога іншої жінки, лінії перелому розмиті туманом кістки, яка вже почала зцілюватися.

— Як у Мадам Ікс, — промовила вона.

Мора кивнула.

— Жодна з цих жінок не померла негайно. Обидві були скалічені травмами нижніх кінцівок і ще жили з ними, тобто хтось приносив їм їжу та воду. Хтось підтримував у них життя так довго, що ми бачимо перші ознаки загоєння на цих знімках.

— Один і той самий убивця.

— Надто подібна схема. Це його стиль. Спочатку він їх калічить, певно, щоб не втекли, потім протягом багатьох днів годує. Підтримує у них життя.

— І що він у дідька робить у цей час? Тішиться їхнім товариством?

— Я не знаю.

Ріццолі пильно вдивилася у розтрощену кістку й відчула укол болю у власних ногах — тінь агонії, яку мусила пережити ця жертва.

— Знаєте, — тихо заговорила вона, — коли ви тоді зателефонували мені щодо Мадам Ікс, я подумала, що це якесь старе вбивство. Нерозкрита справа, злочинець давно мертвий. Але якщо це він підклав тіло до автівки міз Пульчілло…

— Він живий, Джейн. І він тут, у Бостоні.

Двері передпокою відчинилися, увійшов сивий джентльмен, зав’язуючи хірургічний халат.

— Докторе Ванденбрінк? — запитала Мора. — Я докторка Айлс. Рада, що ви змогли приїхати.

— Сподіваюся, ви ще не почали.

— Ні, чекали на вас.

Чоловік вийшов уперед, потиснути їй руку. Йому було за шістдесят, сухорлявий, мов скелет, але засмагле обличчя й пружна хода свідчили не про хворобливість, а, навпаки, про добре здоров’я. Поки Мора усіх знайомила, він заледве глянув на Ріццолі та Фроста — його увага була прикута до стола, на якому лежало скручене тіло, милосердно сховане під простирадлом. Новоприбулого, вочевидь, цікавили мертві, а не живі.

— Доктор Ванденбрінк працює в музеї Дрентс в Ассені, — сказала Мора. — Він учора прилетів із Нідерландів, щоб відвідати цю аутопсію.

— Це вона? — спитав чоловік, не зводячи очей із накритого тіла. — То подивімося на неї.

Мора передала йому рукавички, вони обоє обтягнули пальці латексом. Вона взялася за простирадло, і Джейн приготувалася до того, що зараз побачить.

На столі з неіржавкої сталі, під яскравим світлом, оголене й спотворене тіло здавалося обвугленою покрученою гілкою. Але Джейн знала, що її довіку переслідуватиме це обличчя, чорне, гладеньке, мов вугілля, заморожене передсмертним криком.

Доктор Ванденбрінк зовсім не злякався — навпаки, схилився над нею з неприхованим захватом.

— Яка краса, — промимрив він. — О так, радий, що ви мені зателефонували. Це вартує довгої дороги.

— Ви називаєте це красою? — перепитала Джейн.

— Мені йдеться про стан збереження, — пояснив чоловік. — Наразі він практично ідеальний. Але боюся, що тепер, під впливом повітря, плоть почне розкладатися. Такого дивовижного сучасного зразка я ще не бачив. Останнім часом нечасто знаходяться люди, оброблені таким чином.

— То ви знаєте, як вона такою стала?

— О так. Дуже схоже на інших.

— На інших?

Ванденбрінк подивився на Джейн. У нього були такі запалі очі, що в детектива виникло тривожне відчуття того, що на неї дивиться череп.

— Ви колись чули про дівчинку з Іде, детективе?

— Ні. Хто вона?

— Іде — це селище на півночі Нідерландів. У 1897 році двоє чоловіків з Іде різали торф, який традиційно висушували й використовували для опалення. І в болоті вони знайшли дещо, що їх нажахало. То була жінка з довгим білявим волоссям, вочевидь, задушена — навколо шиї була тричі огорнута смужка тканини. Спочатку чоловіки з Іде не зрозуміли, з чим мають справу. Жінка була така маленька й висохла, що вони вирішили, що вона стара. А може, й демониця. Але з часом, коли до них почали приїздити зацікавлені знахідкою науковці, з’явилися нові відомості про тіло. Виявилося, що на момент смерті жінка була зовсім не літньою, це була дівчинка років шістнадцяти. Дівчинка з викривленим хребтом. Дівчинка, яку вбили. Її вдарили ножем під ключицю й задушили, перетягнувши шию тканиною. Тоді опустили в болото обличчям униз, там вона й пролежала кількасот років. Аж поки двоє чоловіків, які пішли по торф, не знайшли її і не відкрили світові.

— Кількасот років?

Ванденбрінк кивнув.

— Радіовуглецевий аналіз каже, що їй — дві тисячі років. Коли Ісус ходив по землі, бідолашна могла вже лежати у своїй могилі.