Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

class="p1">— Невже навіть через дві тисячі років можна було встановити, як вона померла? — здивувався Фрост.

— Вона чудово збереглася, від волосся до тканини на шиї. О, авжеж, тіло було пошкоджене, але це сталося значно пізніше, коли її витягали разом із торфом. Утім залишилося достатньо для того, щоб мати портрет того, якою вона була. І як мала страждати. Це — диво боліт, детективе. Вони відкривають для нас вікно у часі. У Голландії та Данії, в Ірландії та Англії знайдено сотні таких тіл. Кожне з них — мандрівець у часі, свого роду нещасний посланець, відправлений до нас людьми, які не залишили по собі письмових згадок, окрім жорстокості, втіленої у їхніх жертвах.

— Але ця жінка… — Джейн кивнула на тіло на столі. — Їй, вочевидь, не дві тисячі років.

— Однак збереглася вона точнісінько так само. Дивіться, вид­но навіть зморшки на ступнях та лінії на подушечках пальців. Бачите, яка темна у неї шкіра? Але за рисами обличчя вона очевидно європеоїдна. — Ванденбрінк подивився на Мору. — Я повністю з вами згоден, докторко Айлс.

Заговорив Фрост:

— То ви кажете, що це тіло законсервували так само, як ту дівчинку в Нідерландах?

Ванденбрінк кивнув.

— Маєте сучасне болотяне тіло.

— Я саме тому й зателефонувала докторові Ванденбрінку, — сказала Мора. — Він уже кілька десятиліть вивчає болотяні тіла.

— На відміну від єгипетської техніки муміфікації, — почав пояснювати гість, — письмових записів про те, як зробити болотяне тіло, немає. Це цілковито природний і випадковий процес, який ми не до кінця розуміємо.

— То звідки вбивця міг знати, як це робиться? — спитала Джейн.

— У спільноті, яка займається болотяними тілами, це широко обговорювалося.

Ріццолі здивовано засміялася.

— Ви маєте свою спільноту?

— Авжеж. У нас проходять зустрічі, навіть коктейльні вечірки. Здебільшого обговорюємо власні припущення, але маємо і наукові дані на підтримку теорій. Наприклад, нам відомо, що певні характеристики боліт допомагають збереженню тіл. Болота висококислотні, бідні на кисень і містять торф’яний мох у кілька шарів. Ці фактори зупиняють розкладення тіла й сприяють збереженню м’яких тканин. Саме від них шкіра стає темною, такою, як ви бачите тут. Якщо залишити тіло в болоті на кілька століть, зрештою кістки розчиняться, зостанеться лише законсервована плоть, дуже піддатлива, схожа на вичинену шкіру.

— Це все робить мох? — запитав Фрост.

— Він становить важливу частину процесу. Між бактеріями та полісахаридами, які є у торф’яному моху, відбувається хімічна реакція. Мох зв’язує клітини бактерій так, що вони не руйнують органічних матеріалів. Якщо зв’язати бактерії, можна зупинити гниття. Весь цей процес відбувається у кислотному супі, який містить мертвий мох, таніни та голоцелюлозу, іншими словами — у болотяній воді.

— Оце й усе? Просто сунути тіло у болотяну воду — і все готово?

— Процедура трохи більш вибаглива. В Ірландії та Великій Британії проводили експерименти з мертвими поросятами. Їх залишали у різних торф’яних болотах, а за кілька місяців ді­ставали й досліджували. Свині подібні до нас за біохімією, тож можна припустити, що з людьми результат був би той самий.

— Вони перетворювалися на болотяних свиней?

— Тільки за належних умов. По-перше, тіло має бути повністю занурене, інакше починає розкладатися. По-друге, воно має опинитися в болоті негайно після смерті. Якщо тіло пролежить кілька годин перед зануренням, воно так само розкладатиметься.

Фрост та Ріццолі перезирнулися.

— Тож наш убивця не міг марнувати часу після її смерті, — сказала Джейн.

Ванденбрінк кивнув.

— Її мали покласти в болото скоро після смерті. У випадку з європейськими болотяними тілами, жертв, напевно, заводили до болота ще живими, а тоді вже вбивали, біля води.

Джейн розвернулася й подивилася на знімки жорстоко потрощених кісток.

— Ця жертва нікуди не могла зайти на переламаних ногах. Її мусили нести. На місці вбивці, я не стала б робити цього у темряві, бо треба ж іти через болото.

— То він зробив це серед білого дня? — поцікавився Фрост. — Витягнув її з авто, поволік до води… Мусив заздалегідь обрати місце, таке, щоб його не побачили, але й щоб дорога була неподалік, аби не тягнути її далеко.

— Є ще інші умови, — додав Ванденбрінк.

— Які саме? — запитала Джейн.

— Вода має бути достатньо глибока й холодна. Температура важлива. І місцина має бути віддалена, щоб ніхто не знайшов тіло, поки він по нього не прийде.

— Чималий список умов, — зауважила Джейн. — Чи не простіше було б наповнити ванну водою і накидати туди торф’я­ного моху?

— Хіба так можна бути певним у точному відтворенні умов? Болото — складна екосистема, якої ми до кінця не розуміємо, хімічний суп з органіки, який має століттями доходити до певного стану. Навіть якщо вийде відтворити його у ванній, треба спочатку охолодити його до чотирьох градусів за Цельсієм і підтримувати в такому стані принаймні кілька тижнів. Тоді тіло має пролежати в цій воді кілька місяців, а то й років. Хіба можна так довго його ховати? Чи не пахнутиме воно? Чи не помітять щось сусіди? — Доктор похитав головою. — Ідеальним місцем однаково лишається болото. Справжнє болото.

Але зламані ноги залишалися проблемою. Живою чи мертвою, жертву все одно треба було донести чи дотягнути до води, ймовірно — болотистою місцевістю.

— Як думаєте, яка вона була завбільшки? — запитала Джейн.

— Судячи з показників скелета, гадаю, приблизно метр шістдесят вісім на зріст, — відповіла Мора. — Як бачите, доволі струнка.

— Тож десь кілограмів п’ятдесят п’ять — шістдесят.

— Приблизно.

Однак навіть струнка жінка після певної дистанції буде для чоловіка тягарем. Якщо вона була вже мертва, час мав велике значення. Затримка призведе до невідворотного гниття. А якщо вона була ще жива, довелося б миритися з іншими складнощами — жертва могла відбиватися й галасувати. Її могли почути дорогою від автівки. «Де ж ти знайшов ідеальне місце для вбивства?»

Задзижчав інтерком, пролунав голос Мориної секретарки:

— Докторко Айлс, дзвінок на першій лінії. Скотт Турлоу з НІКЦ[5].

— Зараз візьму, — сказала Мора. Зняла рукавички й підійшла до телефона.

— Це докторка Айлс. — Вона замовкла, слухаючи, тоді раптом випросталася і кинула на Джейн красномовний погляд: «Це важливо». — Дякую, що повідомили. Зараз подивлюся, зачекайте.

Судмедекспертка підійшла до лабораторного комп’ютера.

— Що сталося? — запитала Джейн.

Мора відкрила один з електронних листів, натиснула на додаток. На екрані з’явилися стоматологічні рентгенівські знімки. На відміну від панорам, якими користуються в морзі, це були знімки окремих зубів.

— Так, дивлюся, — сказала докторка Айлс у слухавку. — Бачу амальгаму на оклюзивній поверхні нижньої шістки. Повністю сходиться.

— Із чим сходиться? — знову запитала Джейн.

Мора підняла руку, потребуючи тиші, зосереджена на телефонній розмові.

— Відкриваю другий додаток, — сказала вона, і екран запов­нило нове зображення.

Це була молода жінка з довгим чорним волоссям, яка мружилася проти сонця. На ній була джинсова сорочка поверх чорної майки. Засмагле обличчя без слідів косметики свідчило про те, що ця жінка більшу частину життя проводила на вулиці, на свіжому повітрі й у зручному одязі.

— Я продивлюся всі файли і передзвоню, — сказала Мора й поклала слухавку.

— Хто ця жінка? — запитала Джейн.

— Її