Мілан Кундера - Жарт

її, що кохати — означає віддаватися одне одному до останку; попри заяложеність, то був неспростовний аргумент, тож Люція наче і не збиралася його заперечувати. Просто мовчала або ж благала: «Ні, прошу тебе, ні!» або: «Не сьогодні, тільки не сьогодні!..», весь час намагаючись (зі зворушливою незграбністю) звернути розмову на інші теми.

Я знову взявся до свого; ти ж не з тих дівчат, які розпалять свого партнера, а потім кепкують? Невже ти така черства, така жорстока? — і обняв її знову, і знову вона почала ту коротку досадну боротьбу, з гірким присмаком і без жодної тіні любові, яка знову лишила в мені відчуття мерзотності.

Я зупинився; зненацька мені здалося, ніби я збагнув, чому Люція відштовхує мене; о боже, чом же я раніше того не збагнув?

Люція немов дитина, кохання мусить лякати її, вона незаймана, то боїться невідомості; тоді я вирішив не вдаватися до цих навальних дій у моїй поведінці, адже вони знеохочували її, вирішив бути ніжним із нею, делікатним, щоб акт кохання нічим не відрізнявся від наших пестощів, щоб він був одним із пестощів. Отож я більше не наполягав і тільки упадав коло Люції. Цілував її (так довго і несамовито, аж уже й задоволення не мав від того), гладив її (нещиро), намагаючись наче ненавмисне укласти її на спину. Мені навіть пощастило трохи: я пестив її груди (вона ніколи не відмовляла мені в цім); шепотів на вушко, що буду ніжно поводитися з її тілом, адже це її тіло, а я хочу бути ніжним із нею всією; навіть зумів трохи задерти її спідницю й поцілувати на сантиметрів десять чи двадцять вище колін; але далі мені не поталанило дістатися; коли я хотів було сягнути вустами до її лона, вона перелякано сахнулась і схопилася з ліжка. Я дивився на неї й бачив на її обличчі конвульсивний вираз, якого ще не доводилося мені зазнавати.

«Люціє, Люціє, тобі соромно, бо тут світло? Може, треба щоб темрява була?» — запитав я, і вона, вхопившись за те запитання, немов за рятівну соломинку, кивнула: авжеж, її бентежить світло. Я підійшов до вікна, щоб запнути штори, та Люція сказала: «О ні, тільки не це! Облиш!». «Чому?» — запитав я. «Мені страшно». — «То чого ж ти боїшся, світла чи темряви?» Вона мовчки заплакала.

Її відмова не зворушила мене, вона видавалася мені безглуздям, шкодою, несправедливістю; я її не розумів, вона просто-таки катувала мене. Я допитувався, чи не тому вона опирається, що незаймана, може, вона боїться, що я їй завдам фізичного болю. На кожне таке запитання вона покірно кивала, тому що вбачала у ньому аргумент на користь своєї відмови. Я казав, що це добре, що вона цнотлива, що тільки зі мною зможе вона пізнати все, адже я її кохаю. «Хіба ти не радієш, що будеш моєю жіночкою, що належатимеш мені до останку?» Авжеж, сказала вона, радіє, ще й як, коли думає про це. Я знову обняв її, і знову тіло її заклякло. Я насилу погамував у собі лють. «Чому ти опираєшся?» Вона відказала: «Прошу тебе, зачекай до наступного разу, авжеж, я хочу цього, але не цього вечора, нехай іншого разу». — «То чому не сьогодні?» — «Ні, тільки не сьогодні». — «Але чому?» — «Ох, благаю тебе, не зараз!» — «А коли ж тоді? Ти наче не знаєш, що це наша остання нагода побути разом на самоті, адже твої приятельки післязавтра вже будуть тут! Де ми зможемо потім побути, щоб нікого не було?» — «Ти ж якось залагодиш це…» — сказала вона. «Гаразд, — сказав я, — залагоджу, але пообіцяй мені, що прийдеш, бо ж небагато шансів, що я зможу винайняти такий затишний куток, як ця твоя кімната». — «Дарма, — сказала вона, — дарма! Де захочеш, там і зустрінемося». — «Згода, — тільки пообіцяй, що ти станеш моєю жінкою і не брикатимешся». — «Авжеж», — сказала вона. «Присягаєшся?» — «Так».

Я розумів, що це все, чого я зможу сьогодні домогтися від неї. Було цього мало, але це було щось. Я погамував розчарування, й решту часу ми просто розмовляли. Збираючись піти, я обтрусив мій однострій від билинок аспарагуса, погладив Люцію по щоці й сказав, що думатиму тільки про нашу наступну зустріч (і не брехав).

12

За кілька днів після останнього побачення з Люцією (був дощовитий осінній день) ми поверталися колоною з копальні до казарми, прямуючи горбкуватим шляхом, де стояли глибокі калюжі; замурзані, зморені, мокрі до рубця, всі мріяли про відпочинок. Уже з місяць більшість із нас не мала просвітку навіть по неділях. Та допіру ми пообідали, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися й заявив, що під час перевірки наших кімнат він виявив чималий безлад. За це підстаршини покарають нас вправами, та ще й продовживши їх на дві години понад норму.

Оскільки зброї ми не мали, ті вояцькі вправи були чистісіньким безглуздям; єдина їхня мета полягала в тому, щоб знецінити час нашого життя. Пам’ятаю, якось той хлопчисько-командир звелів нам переносити тяжкі дошки з одного кутка казарми в інший, наступного дня носити їх назад, і так тривало десять днів поспіль. Усе, що ми робили на плацу після повернення з копальні, скидалося на те перенесення дощок. Хіба що того дня тягали ми не дошки, а свої зморені тіла; змушували їх крокувати, обертали ліворуч і праворуч, кидали ницьма додолу, змушували бігати туди й сюди і плазувати по землі. Отак спливли три години, аж з’явився командир; тепер він звелів підстаршинам попровадити нас на фізичну підготовку.

За казармами був вигін, де можна було грати у футбол, а також вправлятися і бігати. Підстаршини вирішили влаштувати нам естафетні перегони; в роті нас було дев’ять відділень по десятеро душ, тобто дев’ять конкурентних команд. Звісно ж, підстаршини хотіли, щоб ми добряче побігали, та оскільки були вони всі хлопчаки по вісімнадцять чи щонайбільше двадцять років, та ще й страшенно амбітні, то теж вирішили долучитися до перегонів, щоб довести нам, що ми нічого не варті; отож вони сформували свою команду, де було десятеро капралів і старших вояків.

Минуло чималенько часу, поки вони пояснили нам той план і ми второпали його як слід: перша команда з десяти душ повинна бігти від одного краю вигону до іншого; на фініші має чекати інша група, готова бігти у зворотному напрямку, а її чекатиме третя група бігунів, теж готових бігти, й отак пробіжать усі. Отож підстаршини полічили нас і