Мілан Кундера - Жарт

Після праці в копальні й тих клятих вправ ми падали від утоми, тож перспектива тих перегонів розлютила нас; і тоді я сказав двом чи трьом приятелям ось що: будемо бігти поволеньки, нога за ногою! Ця думка відразу всім припала до вподоби, її передали один одному, і незабаром зморені вояки тихцем почали задоволено всміхатися й хихотіти.

Урешті ми поставали на своїх місцях, щоб взяти участь у змаганні, що за своїм задумом було чистісіньким безглуздям: хоч ми були в одностроях і тяжких черевиках, нас примусили стати на коліно; естафету треба було передавати в небачений спосіб (адже той, хто мав її перейняти, біг назустріч), проте в руках ми тримали справжнісінькі естафетні цурки, а сигнал нам подали пострілом зі справжнього стартового пістолета. Якийсь капрал (перший бігун із команди підстаршин) рвонув уперед, мов несамовитий, ми теж схопилися на ноги (я був у чільному ряду) і поволі подріботіли за ним; ще й двадцять метрів ми не пробігли, а вже насилу стримували регіт, бо капрал уже наближався до протилежного краю вигону, а наша команда, вишикувавшись неприродно рівною лавою, була ще неподалік від старту, причому вдавала, ніби зі шкури вилазить, так старається; вояки, що з’юрмилися на обох кінцях вигону, гукали, підбадьорюючи нас: «Хутчій, хутчій!». На півдорозі нам зустрілася естафета із двох підстаршин, що вже добігали до стартової межі, яку ми допіру покинули. Нарешті ми добігли до фінішу, та коли передали естафету, за нашими спинами вже третій підстаршина покинув стартову межу.

Ті перегони з естафетою я згадую як останню велику дефіляду моїх «чорних» приятелів. Їхнім вигадкам не було краю: Ґонза кульгав, усі несамовито підбадьорювали його, і він справді сягнув фінішу як герой, випередивши нас на два кроки. Циган Матлош під час тих перегонів примудрився вісім разів упасти. Ченек піднімав коліна до самісінького підборіддя (це, звісно, втомило його дужче, ніж якби він біг щодуху). Ніхто не порушив правил гри: ні покірний і дисциплінований автор закликів до миру Бедржих, який зі спокійною гідністю помалу трюхикав разом з усіма, ні фермерів син Йозеф, ні Петр Пекин, який так не любив мене, ні старий Амброз, що дріботів у штивній поставі, заклавши руки за спину, ні рудий Петран, що верещав пронизливим фальцетом, ні мадяр Варта, що несамовито горлав «Ура!» на всій дистанції, — ніхто не зіпсував цієї пречудової й заразом простої вистави, під час якої ми просто душилися від сміху.

Поки ми ото викобенювалися, від бараків підійшов до вигону хлопчисько-командир. Якийсь капрал помітив його, побіг швидше і доповів про ситуацію. Командир вислухав його, став коло вигону і почав стежити за перегонами. Підстаршини занервувалися (їхні команди вже давно прибігли до фінішу), заволали нам: «Швидше, швидше! Рухайтеся! Ану жвавіш!», та їхні заклики потонули в нашому галасі. Бідолашні підстаршини такі були спантеличені, аж не знали, що вдіяти, вже думали собі, чи не припинити ті перегони, бігали один до одного, радилися, зиркаючи на командира, але той навіть не дивився на них, тільки незворушно стежив за нами.

Стартувала остання команда; в ній був Алексій; я з цікавістю чекав, що ж він робитиме, і не помилився у своїх припущеннях: він захотів розладнати нашу гру; від самого старту він чимдуж помчав уперед і за перші двадцять кроків випередив усіх щонайменше метрів на п’ять. Але сталося щось дивне: його ритм згасав, і йому не пощастило збільшити дистанцію; незабаром я зрозумів, що Алексієві не розладнати тієї гри, хоч як би він цього хотів: хлопчина він кволий, через два дні його мусили перевести на легшу роботу, бо він такий хирлявий був, аж задихався! І тоді я подумав, що його участь у перегонах буде вінчати нашу виставу; Алексій старався щосили, але був насилу метрів за п’ять від решти бігунів, які гуртом ледь чвалали позаду; підстаршини і командир, либонь, гадали, що рішучий Алексіїв старт передбачався тією комедією, яку ми влаштували, так само як і Ґонзина кульгавість, Матлошеві падіння чи наш бадьористий лемент. Алексій мчав, стиснувши кулаки, точнісінько як і решта, що, тяжко хекаючи, вдавала, ніби старається. Проте йому боліло в боці, він силкувався чимдуж погамувати той біль, аж його чолом котився справжній піт; на середині дистанції він збавив ходу, тож решта його легко наздогнала; за тридцять метрів від фінішу його випередили, а вже за два десятки метрів Алексій уже не біг, а насилу плентався, тримаючись за лівий бік.

Командир звелів вишикуватися. Потім запитав, чому ми так помалу бігли. «Ми були втомлені, товаришу капітане». Тоді він звелів усім, хто зморився, підняти руки. Ми так і зробили. Я глянув на Алексія (він стояв поперед мене) і побачив, що тільки він не підняв руки. Але командир цього не помітив. Він сказав: «Ага, значить, усі». «Ні», — озвався хтось. «Хто ж це не зморився?» Алексій відказав: «Я». — «Ти ба, то ви не зморилися? — глянувши на нього, здивувався командир. — Як це так сталося, що ви не зморилися, га?» — «Тому що я комуніст», — відтяв Алексій. Почувши те, всі здушено реготнули. «То це ви припленталися останнім до фінішу?» — «Так», — відказав Алексій. «Ви не були зморені?» — запитав командир. «Ні», — відказав Алексій. «Так ось, якщо ви не були зморені, значить, ви навмисне саботували перегони. Даю вам два тижні гауптвахти за спробу збунтуватися. А решта була втомлена, то в них є причина. Оскільки у копальні ви не перевиконуєте норму, значить, вам заважають звільнення до міста. Дбаючи про ваше здоров’я, оголошую, що віднині в роті забороняються звільнення упродовж двох місяців».

Перш ніж податися до гауптвахти, Алексій захотів поговорити зі мною. Він докоряв, що я поводжуся не так, як личить комуністові; суворо дивлячись на мене, запитав, за соціалізм я чи ні. Я відказав, що за соціалізм, але тут, у казармі для «чорнюків», це не має ніякого значення, адже тут зовсім інше розмежування, ніж на волі: з одного боку — ті, кого спіткала лиха доля, з другого — ті, хто тримає її в руках й робить із ними все, що йому захочеться. Алексій не погодився зі мною: він вважав, що розмежування поміж соціалізмом і реакцією пролягає скрізь; зрештою, наша казарма є знаряддям, яким ми боронимося від ворогів соціалізму. Я запитав, як боронить соціалізм хлопчисько-командир, коли посилає його, Алексія, на гауптвахту на два тижні й ставиться до людей так, що робить із них найлютіших ворогів соціалізму. Алексій погодився, що командир і йому не