Ієн Макьюен - Амстердам

увінчує передовиця з дитячим каламбуром, побудованим на слові «перебиратися», з безнадійними фразами — на догоду юрбі — на кшталт «викручувати жіночі трусики», з натягнутими антонімічними знахідками — «одягатися» — «роздягатися». Знову повернулася думка: Вернон не просто мерзотник — він точно божевільний. Але це не стишило Клайвової ненависті.

Похмілля тривало всі вихідні й понеділок — у наші дні нічого легко не минається,— й загальна нудота створювала відповідне тло для гірких роздумів. Робота заглухла. Там, де могли з’явитися соковиті плоди, тепер стирчало сухе пруття. Переписувачі були в розпачі, бо ніяк не могли отримати останні дванадцять сторінок партитури. Тричі дзвонив керівник оркестру, чий голос тремтів від стримуваної паніки. Зала Консертґебау[36] була заброньована з наступної п’ятниці на два дні репетицій за величезні кошти; додаткові ударники, яких замовив Клайв, уже прибули разом з акордеоністом. Джуліо Бо не може дочекатися, коли ж гляне на фінал, і в Бірмінгемі були укладені всі угоди. Якщо в Амстердамі в четвер буде незавершена партитура, він, керівник, не матиме іншого вибору, як утопитися в найближчому каналі. Це більше втішало Клайва, аніж власні муки, проте він відмовився надати останні сторінки. Він досі відтягував цю значущу варіацію, бо, як буває у таких випадках, йому здавалося, що від цього залежить цілісність твору.

Це, звісно, було згубним уявленням. Коли Клайв зайшов до студії, її занедбаність почала тиснути на нього, і він, сидячи над записами, зробленими молодшою, упевненішою, обдарованішою рукою, винуватив Вернона у тому, що не може працювати, і гнів його подвоївся. Зосередження було порушене. Через цього ідіота. Стало ясно, що Клайв утратив свій шедевр, справу всього життя. Ця симфонія навчила б авдиторію, як треба слухати, як треба чути всі його попередні твори. Тепер печать генія була зіпсована, а велич поруйнована. Клайв відчував, що ніколи більше не створить нічого рівного за масштабом цій композиції: він був занадто зморений, занадто спустошений, занадто старий. У неділю він ледарював у вітальні, отупіло читаючи інші матеріали п’ятничного номера «Експерта». У світі коївся звичайний безлад: риба змінює стать, британський національний теніс збився на манівці, а в Голландії якісь підозрілі типи з медичною освітою пропонують юридичні послуги з усунення незручних літніх батьків. Як цікаво. Треба лише підпис літнього батька (матері) у двох примірниках і кілька тисяч доларів. Увечері Клайв довго гуляв Гайд-парком, роздумуючи над цієї статтею. Так, це правда, він має домовленість із Верноном, яка, зрештою, тягне за собою певні зобов’язання. Либонь, треба провести невеличке розслідування. Але понеділок Клайв змарнував на імітацію роботи, на самооману, й у нього вистачило глузду ввечері відмовитися від праці. Хай яка у нього з’являлася ідея, вона була нудна. Йому не можна й наближатися до цієї симфонії: він не гідний власного твору.

У вівторок уранці його збудив директор оркестру й буквально накричав на нього по телефону. Репетиції в п’ятницю, а у них досі неповна партитура. Пізніше того самого ранку Клайв почув від знайомого дивовижні новини. Вернон був змушений піти у відставку! Клайв поспішно вийшов купити газет. Він нічого не читав і не слухав, окрім п’ятничного випуску «Експерта», інакше знав би, як напосілися на головного редактора цієї газети. Клайв узяв філіжанку кави, сів у їдальні і почав читати пресу. Відчував похмуру втіху від того, що підтвердилися його погляди на поведінку Вернона. Клайв виконав свій обов’язок щодо Вернона, намагався його застерегти, але Вернон не став слухати. Прочитавши три дошкульні звинувачення, Клайв підійшов до вікна і задивився на кущики блідо-жовтих нарцисів і на яблуню в глибині саду. Мусив визнати, що почувається краще. Рання весна. Скоро годинники переведуть уперед. У квітні, щойно відбудеться прем’єра, він полетить у Нью-Йорк відвідати Сьюзі Марселлан. Потім — у Каліфорнію, де візьме участь у музичному фестивалі Пало-Альто. Він відчув, що його палець вистукує на радіаторі якийсь новий ритм — і уявив зміну настрою, тональності, ноту, стійку до мінливих гармоній, і дикий ритм литавр. Він розвернувся і майже вибіг з кімнати. У нього зринула ідея, чверть ідеї, і поки вона не зникла, треба мчати до фортепіано.

У студії він змів на підлогу книжки і старі рукописи, щоб очистити простір, узяв аркуш паперу і нагострений олівець, і щойно почав виписувати скрипковий ключ, як у дверях унизу пролунав дзвінок. Рука завмерла: він чекав. Знову подзвонили. Він не спуститься — не зараз, коли готовий розкусити варіацію. Це, певно, хтось, хто видає себе за колишнього шахтаря, аби продати покриття на прасувальну дошку. Знову дзвінок, далі тиша. Пішли. Якусь мить він не міг пригадати свою слабку ідею. Потім пригадав, принаймні частково, і щойно почав писати акорд, як задзвонив телефон. Треба було його вимкнути. Клайв роздратовано схопив слухавку.

— Містере Лінлі?

— Так.

— Поліція. Карний розшук. Стоїмо у вас перед парадними дверима. Важлива розмова.

— О! Послухайте, чи не могли б ви зайти за півгодини?

— Боїмося, ні. Є кілька питань до вас. Можливо, вам доведеться відвідати кілька очних ставок у Манчестері. Допоможете нам заарештувати підозрюваного. Це займе не більш ніж кілька днів вашого часу. Тому, якщо ви не заперечуєте, відчиніть, містере Лінлі...

2

У гарячковитому поспіху збираючись на роботу, Менді залишила дверцята шафи прочиненими, і Вернон угледів вузеньку скибочку свого віддзеркалення: лежить зіпершись на подушки, тримаючи на животі подану дружиною філіжанку кави, з неголеною синювато-блідою мармизою, у напівтемряві спальні, де розкидані листи небажаної кореспонденції,— справді, ілюстрація безробіття. Простій. Раптом до нього прийшло розуміння цього слова, яке зустрічається на ділових сторінках газет. Цього вівторка на нього чекає багато годин простою, коли він зможе поміркувати про приниження та кпини, адресовані йому вчора перед звільненням. Цікавим прийомчиком, скажімо, був лист, принесений до кабінету безневинною підмінщицею, плаксійкою-дислексиком, яку Вернон урятував від звільнення. А потім — сам лист: чемна вимога піти у відставку і пропозиція натомість отримати як компенсацію річну зарплатню. Там були завуальовані натяки на умови його контракту: як він і припускав, директори хотіли йому непрямо нагадати, що як він відмовиться звільнятися, компенсації взагалі не буде. У листі наводилося люб’язне попередження: у будь-якому разі його робота на посаді головного редактора припиняється того-таки дня, і керівництво вітає його з блискучими успіхами у професійній царині та зичить йому всього найкращого в подальших планах. Ось воно. Звільнятися доведеться, і він може піти або з шестизначною сумою, або без неї.

У своїй заяві на звільнення Вернон зазначив, що наклад виріс на понад сто тисяч.