Ієн Макьюен - Амстердам

Просто боляче було писати це число з нулями. Коли він зайшов у приймальню і віддав конверт Джин, то помітив: вона, здавалося, ледве могла дивитися йому в очі. Та й уся редакція була дивовижно мовчазна, коли він повернувся до свого кабінету забрати речі зі столу. Його офісний інстинкт підказував: усі все знають. Він залишив двері відчиненими на той раз, якщо хтось, відчуваючи симпатію, захоче зайти торованою стежкою дружби. Всі речі легко вмістилися до портфелю: обрамлена фотографія Менді з дітьми, кілька порнографічних листів від Дани на папері Палати общин. Здавалося, ніхто не збирався заскочити й висловити своє обурення та свою симпатію. Немає гомінкої юрби колег у сорочках на короткий рукав, щоб за старим звичаєм випровадити його. Що ж, гаразд, він іде. Він зателефонував Джин і попросив її повідомити шофера, що вже спускається. Вона передзвонила йому, щоб повідомити: у нього більше немає шофера.

Вернон одягнув пальто, узяв портфель і вийшов до приймальні. Джин знайшла собі термінове доручення, і він не зустрів нікого — ні лялечки — дорогою до ліфта. Єдиний, хто попрощався з редактором, був портьє внизу за столом, і він же повідомив Вернону, хто буде його наступником. Містер Дибен, сер. Коротко кивнувши, Вернон удав, що і так це знає. Коли він вийшов з офісу «Експерта», почалася злива. Він підняв руку, підкликаючи таксі, а потім згадав, що грошей у нього обмаль. Поїхав на метро, а останні півмилі здолав пішки. Вдома одразу вихилив віскі, й коли повернулася Менді, нагримав на неї, хоча вона його намагалася розрадити.

Вернон скулився над чаєм, а ментальний одометр продовжував підбивати баланс образ і принижень. Мало того, що Френк Дибен виявився підступним, що Вернона покинули всі соратники, що всі газети святкували його звільнення; мало того, що вся країна відзначає крах блохи, а Гармоні досі живий-здоровісінький! Поряд з ним на ліжку валялась отруйна листівка, в якій з його падіння знущався його старий друг, настільки морально бездоганний, що радше дасть зґвалтувати у себе на очах жінку, аніж дозволить порушити його роботу. По вінця сповнений ненависті й лютий. Злопам’ятний. Отже, війна. Тоді чудово. Тоді вперед, без страху і вагання. Вернон випив чашку, узяв телефон і набрав знайомого в Нью-Скотленд-Ярді, з яким контакт мав ще з тої пори, коли працював у відділі криміналу. За п’ятнадцять хвилин він надав усі деталі, справу було зроблено, але Вернена досі мучили думки — він не отримав задоволення. Виявилося, що Клайв не порушив закону. Його потурбують, примусять виконати громадянський обов’язок, але не більше. Але ж має бути більше! Мають бути наслідки. Вернон сидів ще годину в ліжку, роздумуючи над цим, потім нарешті вдягнувся, але не голився, і провів ранок, тиняючись по хаті, відмовляючись відповідати на телефонні дзвінки. Для розради витягнув п’ятничний випуск. Факт є фактом: він зробив блискучу сторінку. Усі помиляються. І решта матеріалів у газеті теж сильні, а Летис О’Гара зробила просто гордість номера — матеріал про скандал у Голландії. Одного дня, особливо якщо Гармоні стане прем’єр-міністром і країна лежатиме в руїнах, люди пошкодують, що зацькували Вернена Голлідея і викинули з роботи.

Але втіха недовго тривала, бо то майбутнє, а це — реальність, і в реальності його звільнено. Він удома, коли має бути в офісі. Він знає тільки один фах, але нікому зараз не потрібний. Він в опалі й занадто старий, щоб переучуватися. Та й утіха його теж невеличка, бо подумки він без упину повертався до ненависної листівки, що оберталася в ньому ножем, була наче сіль на рану, і з плином дня ця кривда ставала уособленням великих і маленьких кривд останніх двадцяти чотирьох годин. У цій малій вісточці від Клайва втілилася й зосередилася вся отрута цієї справи: сліпота його обвинувачів, їхнє лицемірство, їхня мстивість, а передусім — те, що Вернон вважав найстрашнішим людським гріхом: особиста зрада.

Така ідіоматична мова, як англійська, дає безліч можливостей для різночитань. Лише переставити наголос — і дієслово може стати іменником, предметом. «Відмова» — заперечення того, що ваша віра хибна,— зі зміною однієї літери стає «відмовкою» — сущим мотлохом. Як зі словами, так і з реченнями. Те, що Клайв думав у четвер і що надіслав у п’ятницю, читалося як: «Ти заслуговуєш на відставку». У вівторок після звільнення Вернон уже читав це так: «Ти заслуговуєш на відставку». Якби листівка надійшла в понеділок, він міг прочитати її інакше. Це була кумедна примха долі; обидва чоловіки тільки б виграли, якби листівка надійшла терміновою поштою. З іншого боку, можливо, інакшого виходу для них не було, і в цьому полягала природа їхньої трагедії. Якщо це так, Вернон з плином дня тільки відчуватиме ще більшу гіркоту, обмірковуючи угоду, укладену між ними двома, і величезну відповідальність, яку вона передбачає. Тепер ясно: Клайв точно з’їхав з глузду, і треба щось робити. Це рішення підкріплювалося Верноновим відчуттям, що саме тоді, коли весь світ ненавидить його, коли його життя в руїнах, ніхто не поводиться з ним гірше, ніж його старий друг — і це непростимо. І ненормально. Іноді трапляється, що той, хто обмірковує несправедливість, здатен бажання помсти поєднувати з почуттям відповідальності. Минали години, і вряди-годи Вернон знову брав номер «Експерта» і перечитував статтю про медичний скандал у Голландії. Пізніше він зробив кілька телефонних дзвінків. Спливло ще кілька годин простою, доки він висиджувався на кухні, п’ючи каву, міркуючи про крах своїх перспектив, і цікавився сам у себе: чи не подзвонити Клайву і не удати перемир’я, щоб напроситися в Амстердам.

3

Чи все на місці? Чи все він запам’ятав? Невже це законно? Клайв роздумував над цими питаннями на борту «Боїнга-757», у морозяному тумані в північному кінці аеропорту Манчестера. Погода мала прояснитися, і пілот хотів зберегти своє місце в черзі на зліт, тому пасажири сиділи в цілковитій тиші, утішаючись напоями, які брали з візочка. Був полудень, і Клайв замовив каву, коньяк і шоколадку. Він сидів біля вікна в порожньому ряду і через просвіти в тумані бачив, що інші авіалайнери також чекають у розламах перекреслених ліній, і в їхніх формах вчувається задума й незграбність: очі-щілини під маленькими мізками, хирляві обвислі крила, підняті почорнілі гузки — таким створінням ніколи нема діла одне до одного.

Відповідь була «так»: він усе ретельно вивчив і спланував. Це має статися, і він відчував трепет. Він махнув рукою, підкликаючи усміхнену дівчину в зухвалому синьому капелюшку, яка, здавалася, була в захваті