Айзек Азімов - Фундація та Земля

розповідав про планету своїх пращурів, ту, на якій зараз перебував Тревіз: «Вони ставляться до неї забобонно. Щоразу, згадуючи це слово, вони піднімають обидві руки з перехрещеними пальцями, вказівним та середнім, щоб відлякати невдачу». Як же прикро подумати про це постфактум.

— Як я мав сказати, Мітцо? — пробурмотів він.

Вона легко хитнула головою, підвелася й вийшла у двері. Ті зачинилися за нею, і за мить депутат почув шум води.

У Тревіза не було виходу, окрім як чекати — голим, приниженим, замисленим, чи не варто приєднатися до неї в душі, а тоді цілком упевненим, що краще не треба. І усвідомивши, що до душу йому в якомусь сенсі шлях перекрито, він одразу став відчувати в тому дедалі сильнішу потребу.

Нарешті жінка вийшла і тихо почала вибирати одяг.

— Не проти, якщо я… — мовив Тревіз.

Вона не відповіла, і він сприйняв мовчання за згоду. Спробував зайти до ванної упевненою чоловічою ходою, але почувався ні в сих ні в тих, як раніше, коли мати, ображена на якийсь його переступ, карала його самим лише мовчанням, змушуючи втягувати голову в плечі.

Тревіз роззирнувся в голій кабінці з гладенькими стінами — абсолютно голій. Роздивився детальніше. Нічого.

Він знову прочинив двері, вистромив голову й спитав:

— Слухай, як цей душ узагалі вмикається?

Жінка нанесла дезодорант (принаймні Тревіз припускав, що саме такою була його функція), підійшла до кімнати з душем і, не дивлячись на Тревіза, вказала. Депутат простежив за пальцем і побачив на стіні цятку, круглу та блідо-рожеву, майже безбарвну, неначе дизайнер навідріз відмовився порушувати білизну заради будь-чого помітнішого за натяк на функцію.

Тревіз легко знизав плечима, нахилився до стіни й торк­нувся цятки. Напевно, це й треба було робити, бо за мить на нього зусібіч наринули тонкі струмені води. Хапаючи ротом повітря, він торкнувся точки, і вода зникла.

Він відчинив двері, знаючи, що гідності в його вигляді лишилося ще менше, бо тремтів так, що ледве міг вимовляти слова.

— А де тут гаряча вода? — просипів він.

Тепер міністерка глянула на нього, і, вочевидь, Тревізів вигляд переміг її гнів (чи страх, або яке там почуття її мучило), бо вона хихотнула, а тоді без попередження розреготалася.

— Яка ще гаряча вода? Гадаєш, ми витрачатимемо енергію, щоб нагрівати воду для миття? Це чудова тепла вода, не крижана. Що ще треба? Ох уже ці м’якотілі термінусці! Забирайся назад і мийся!

Тревіз повагався, але недовго, бо ж було зрозуміло, що вибору немає.

Із помітною неохотою він торкнувся рожевої цятки, і цього разу підготував тіло до відчуття крижаних струменів. Тепла вода? Відчув, як на тілі збираються мильні плями, і швидко потер тут, там, скрізь, вирішивши, що це цикл миття, але пі­дозрюючи, що довго той не триватиме.

Потім настав цикл споліскування. Ох, тепла… ну, може, й не тепла, але не надто й холодна, і точно тепла на дотик до вихолодженого тіла. Потім, коли Тревіз уже думав знову торк­нутися контактної цятки, щоб зупинити воду, і замислився, як Лізалор вийшла звідси сухою, коли тут не було ані рушника, ані чогось на зміну, потік спинився. Його заступили струмені повітря, які б точно перекинули Тревіза, якби з однаковою силою не надходили з різних напрямків.

Вони були гарячі, майже понад міру. Тревіз знав, що на підігрів повітря потрібна набагато менша енергія, ніж на воду. Гаряче повітря випарувало з нього останні краплі, і за кілька хвилин він виходив із ванної таким сухим, ніби ніколи в житті не стикався з водою.

Лізалор, здавалось, повністю оговталася.

— Почуваєшся добре?

— Доволі-таки, — відповів Тревіз. Насправді йому було приголомшливо затишно. — Усе, що треба було, так це приготуватись до температури. Ти не казала…

— М’якотілий, — із легким презирством зауважила Лізалор.

Він позичив у неї дезодорант, тоді почав вдягатися, усвідомлюючи, що вона вдягнула свіже спіднє, а він ні. Спитав:

— То як я маю називати… той світ?

— Ми називаємо його Найстарішим.

— Звідки мені було знати, що назва, яку я використав, заборонена? Хіба ти мені казала?

— А ти питав?

— Як я мусив здогадатися спитати?

— Тепер ти знаєш.

— Я точно забуду.

— Краще не треба.

— А яка різниця? — Тревіз відчув, що закипає. — Це просто слово, звук.

— Деякі слова не промовляють, — похмуро мовила Лізалор. — Не всі слова, які ти знаєш, можна казати за будь-яких умов, чи не так?

— Деякі слова непристойні, деякі недоречні, деякі в певному контексті будуть образливі. До яких належить те, яке я вимовив?

— Це сумне слово, тужливе. Воно позначає світ, звідки ми всі родом і якого вже не існує. Це трагедія, і ми переживаємо її, бо це було поруч із нами. Ми воліємо про нього не говорити, а якщо мусимо, то не називати.

— А схрещування пальців? Як воно полегшує біль та смуток?

Лізалор зашарілася.

— Це була машинальна реакція, і я не рада, що ти мене до неї змусив. Дехто вірить, що це слово, навіть сама думка про нього, приносить нещастя — і так вони його відводять.

— Ти теж віриш, що схрещені пальці відводять нещастя?

— Ні. Ну, тобто так, до міри. Мені незатишно, якщо я цього не роблю. — Лізалор не дивилася на нього. Потім, немовби бажаючи змінити тему, швидко додала: — А чому ця ваша брюнетка вкрай важлива для вашої місії, дістатися… того світу, що ти його згадав?

— Кажи «Найстарішого». Чи ти й так не хочеш казати?

— Я б узагалі не хотіла це обговорювати, але вже поставила тобі запитання.

— Я вірю, що її народ дістався свого теперішнього світу, іммігрувавши з Найстарішого.

— Як і ми, — гордо мовила Лізалор.

— Проте її люди мають деякі традиції — за її словами, ключові для розуміння Найстарішого, але тільки якщо ми ді­станемося його та зможемо вивчити тамтешні архіви.

— Вона бреше.

— Можливо, але ми мусимо перевірити.

— Якщо у вас є ця жінка з її загадковими знаннями і ви хочете дістатися з нею Найстарішого, то навіщо прибули на Компореллон?

— Дізнатися, де розташований Найстаріший. У мене колись був друг, фундатор, як і я. Однак він походив від пращурів-компореллонців і запевнив мене, що більшість історії Найстарішого на Компореллоні добре знають.

— Справді? І він тобі якусь із них розповів?

— Так. — Тревіз знову звернувся до правди. — Він сказав, що Найстаріший — мертвий світ, повністю радіоактивний. Він не знав чому, але вважав, що це наслідок ядерних вибухів. Можливо, під час війни.

— Ні! — вибухнула Лізалор.

— Ні — війни не було? Чи ні — Найстаріший не радіоактивний?

— Він радіоактивний, але війни не було.

— Тоді як він став радіоактивним? Він не міг бути таким від початку, бо на Найстарішому зародилося людське життя. У такому разі життя на ньому ніколи й не було б.

Лізалор, здавалося, вагалась. Вона випросталася й глибоко, майже судомно дихала. Тоді мовила:

— Це було покарання. У тому світі використовували роботів. Ти знаєш, що таке роботи?

— Так.

— У них були роботи, і за це їх покарали. Усі світи, у яких були роботи, покарали, і вони більше не існують.

— Хто покарав, Лізалор?

— Той,