Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

— Не переймайтеся.

Почувши від Ревелстона слово «паскудно», Гордон усвідомив, що перегнув палицю. І так завжди — спершу ляпне щось, а потім шкодує.

— Маю зізнатися, я трохи переборщив.

— Послухайте, Гордоне. Давайте я позичу вам десять фунтів. Запросите свою дівчину на вечерю чи поїдете кудись на вихідні. А там, можливо, щось і зміниться. Мені боляче думати...

Гордон різко пирхнув, майже роздратовано — аж зробив крок назад, ніби образившись. Але проблема була в тому, що спокуса пристати на пропозицію друга практично взяла над ним гору. На ці гроші можна було б стільки всього влаштувати! Перед очима вже стояла картина: як вони з Розмарі сидять у ресторані, на столі велика тарілка з виноградом і персиками, у відерці охолоджується пляшка червоного вина, десь поруч метушиться офіціант.

— Та ви що!

— Не відмовляйтеся. Послухайте, я хочу дати вам ці гроші В БОРГ.

— Дякую, але я хотів би зберегти нашу дружбу.

— Вам не здається, що це звучить доволі буржуазно?

— А ви справді вважаєте, що даєте мені В БОРГ? Я вам і за десять років не зможу цього боргу повернути.

— Нічого страшного, — сказав Ревелстон, відвівши погляд. Йому довелося вимовити це вголос: — У мене немало грошей.

— Це мені відомо. І саме тому я не хочу брати у вас в борг.

— Знаєте, Гордоне, ви іноді такий впертий!

— Нічого не можу з цим вдіяти.

— Що ж, в такому разі гарного вечора.

— І вам гарного вечора.

Десять хвилин по тому Ревелстон був у таксі. Поруч з ним сиділа Герміона. Повернувшись додому, він побачив її у вітальні — вона дрімала у великому кріслі навпроти каміна. За будь-якої нагоди його подруга засинала, мов кошеня. І що довше вона дрімала, то більше енергії мала після пробудження. Коли він нахилився до неї, вона сонно потягнулася до нього, вигинаючи спину й усміхаючись; від тепла каміна її щічки зарум’янились.

— Філіпе! Де ти був? Я зачекалася.

— О, я був з товаришем, Гордоном Комстоком. Навряд чи ти про нього чула. Він поет.

— Поет? І скільки він у тебе позичив?

— Ніскільки. Він не такий, як інші. У нього специфічне ставлення до грошей, до того ж він має деякі упередження. Але він дуже талановитий.

— Знову ти зі своїми поетами! Ти виглядаєш втомленим. Коли ти вечеряв?

— Взагалі-то я ще не вечеряв.

— Не вечеряв? Чому?

— Тут така річ... Не певен, що ти зрозумієш... Втім, справа ось у чому.

Ревелстон пояснив. Герміона залилася сміхом і випросталася в кріслі.

— Філіпе, ти просто старий бовдур! Пропустив вечерю, щоб догодити цьому паскудникові! Тобі треба поїсти, і то негайно! А твоя помічниця вже пішла додому. Чому б тобі не найняти повноцінної прислуги? Не розумію цього твого стилю життя. Їдьмо, повечеряємо в «Модільяні».

— Але вже по десятій. Там зачинено.

— Нічого подібного. Вони працюють до другої. Я зателефоную їм і забронюю столик. Не дозволю тобі заморити себе голодом.

У таксі вона, ще напівсонна, поклала голову йому на плече. Від думав про безробітних Мідлсборо — як вони товчуться у маленькій комірці й зводять кінці з кінцями за двадцять п’ять бобів на тиждень. Але Мідлсборо був так далеко, а його дівчина тут — зовсім поруч. До того ж він неабияк зголоднів, а вечеряти за його улюбленим столиком в кутку ресторану «Модільяні» — не те саме, що сидіти на твердих дерев’яних лавках за залитими пивом столами у дешевому пабі. Герміона крізь сон продовжувала давати йому настанови:

— Філіпе, скажи, чому ти обрав таке життя?

— Воно не таке вже й жахливе.

— Ні, жахливе! Навіщо прикидатися жебраком і жити в цій дірі без прислуги, ще й товаришувати з такими людьми?

— З якими «такими»?

— Такими, як цей твій приятель-поет. З усіма цими людьми, які друкуються у твоєму виданні. Всі вони роблять це тільки для того, щоб тягти з тебе гроші. Звісно, я знаю, що ти соціаліст. Всі ми сьогодні соціалісти. Але я не розумію, яким чином це зобов’язує тебе витрачати на них свої гроші й заводити таких друзів. Можна бути соціалістом і зберігати гідний рівень життя — це все, що я хочу сказати.

— Герміоно, будь-ласка, не називай їх людьми нижчого класу!

— Але чому? Вони і є нижчий клас, хіба ні?

— Це принизливе поняття. Називай їх краще представниками робітничого класу.

— Гаразд, нехай будуть представники робітничого класу. Але від цього вони не почнуть пахнути трояндами.

— Не варто так говорити про них, благаю тебе, — м’яко попрохав він.

— Знаєш, Філіпе, іноді мені здається, що ці люди тобі подобаються.

— Звісно, подобаються.

— Боже, як це бридко!

Вона замовкла, втомившись від суперечки, обійнявши його, мов сонна русалка. Від неї віяло жіночим ароматом — потужною мовчазною агітацією проти справедливості й гуманізму. Розрахувавшись з водієм таксі, вони вийшли перед рестораном «Модільяні» і рушили до вхідних дверей, аж раптом перед ними як з-під землі виріс жебрак. Наче послужливий вуличний пес, він обережно наблизився до Ревелстона, немов остерігаючись, щоб той його не вдарив. Його бліде, спотворене обличчя опинилося біля самого носа Ревелстона. «На чай не знайдеться, сер?» — протягнув жебрак. З його рота тхнуло гнилими зубами. Ревелстон з відразою відсахнувся від нього й інстинктивно поліз до кишені, але Герміона, підхопивши його попід руку, швиденько затягла до ресторану.

— Ти готовий останній пенні віддати!

Вони сіли за свій улюблений столик в кутку. Герміона ліниво перебирала пальцями виноград, а Ревелстон, неабияк зголоднівши, замовив стейк і пів пляшки божоле. Старий сивий офіціант, давній приятель Ревелстона, хутенько приніс замовлення. М’ясо й досі парувало. Ревелстон провів по стейку ножем — соковита багряна середина виглядала доволі апетитно. В цей час безробітні у Мідлсборо вже хроплять у своїх твердих ліжках, повечерявши сандвічем з маргарином і чаєм без молока. Він накинувся на смажене м’ясо із захватом пса, якому вдалося вкрасти овечу ніжку.

Гордон поспішав додому. На вулиці холодно, лише п’яте грудня, а вже справжня зима. За заповіддю Божою відрізати б свою плоть! Вологий вітер люто свистів, нагинаючи верхівки голих дерев. Різким поривом вітру... В Гордоновій голові зазвучали рядки вірша, над яким він почав працювати в середу й до цієї миті спромігся тільки на шість рядків. Зараз вони не викликали в нього відрази. Дивина, та зустрічі з