Григорій Михайлович Косинка - Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка

хаме! У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта, саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки!

– Учора ми його викололи кавказьким колодачем! – тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив Лундик.

– Ясніше… Я не розберу.

– Затенькало? Учора наш Підотаманчий зарізав Мелету Свердельця!

І Пронь затих. Зів'яв, неначе у нього всі м'язи враз відстали від керівних центрів. І мовчання його було таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій формуються блискавки перед бурею. І справді: ось він скажено шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї сили лікті до передніх боків грудей. І луснув на спині пасок. І звільненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким він завжди був нерозлучний, і, стоячи навколішки, справив його на Лундика. А той вже цілився йому в ліву кишеню жилетки. І розітнулося два постріли, майже одночасово, але все-таки розбіжно. І шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився на бік, на підлогу. Потім, взявши за груди тією рукою, що тримала раніше револьвер, заплющив очі. Гордій мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив кілька кроків до дверей, та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом:

– Підійди сюди… Я щось тобі скажу.

Гордій підійшов. Ранений, розплющивши очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага, заговорив:

– Я вмру. Зі мною пропадуть усі муки. І вона для мене не буде існувати, як і я для неї. Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита. А ти житимеш і підеш до неї. Та вона тебе не пустить і на поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб!

Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь як за найбільшу правду на землі.

Гордій заперечив:

– Вона не знатиме, що я стріляв на вас.

– Вона вже знає, – переможно запевнив лежачий. – Я тебе шукав, твоя тітка з переляку вмерла. Ми разом із Свердельцем повісили її мертву, і владі я сказав, що ти повісив. А влада всім. Від мене ніхто не узнав би правди. А від Свердельця могли б… Та вже й він буде мені вічним спільником, а ти будеш для неї душогубом. До останнього її тху на землі будеш носити лють не затамовану і провину не сподіяну. Іди від мене, душогубе, бо я вмираю.

І, заплющивши очі, почав побиватися на підлозі. Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її і вийшов. Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він спитався у поліцейського:

– Скажіть, будь ласка, чи ви не чули про якісь події в Тернівці?

Поліцейський швидко відповів так, що з його відповіді було видно, що він крізь двері розмови не чув:

– Стару Корецьку повісив її небіж з целлю грабежа, через те, що обчистив тітку до копійки.

– Дякую, а ви тут сидіть до вечора так, як сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через кілька день за це вб'ємо. Навіть коли хто у вікно до вас заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив увечері. Чуєте?

Поліцейський, зрадівши, гукнув:

– Так точно, чую.

– А тепер ходім, – звернувся Лундик до Деркача… І подумав: «А все-таки ми тут забарилися менше години…» Деркач устав. Гордій ішов останній і, замкнувши за собою двері, сховав у кишеню ключ. А з-під бузкового куща вибігла ласочка і, перебігши їм стежку, зникла під тином у бур'яні. Коли вони, минаючи будинок, пішли провз кухню, до них приєднався пан Підотаманчий, сказавши:

– Ну, ходім швидше.

І пройшли вони через сад, перелізли тин і рів і стали у полі. Посадки тієї, якою ішли братчики на експропріацію, не видко було, тільки перед ними розгорталася межа, а далі і небеса, і поле, і початок лісу. Куценькі холодки говорили, що якраз півдня. У висоті навколо сонця купчилося світло і зсувалося по промінню і по повітрю на поля, неначе густа, сліпуча, біла та гаряча піна. Аж дихати було важко. Ніде на небі не було ні хмаринки, ні жайворонка, ні навіть перелітного птаха, ні борінкових ключів на полях. Тільки, куди не глянь, соняшне світло і тепло переливалося через обрій хвилями з ближчих полів до дальших, затоплюючи собою все, крім вершків могил. Під лісом ждав їх Канарей з Горностаєм і Азіатом, запряженими у бричку. Лундик, який увесь час мовчав, ніби прислухаючися до того, що робилося в душі, побачивши підводу, зараз же скинув торбу з грішми і, витягти відти п'ятсот карбованців, переложив їх собі в кишеню, а віддаючи Підотаманчому решту здобичі з торбою, сказав:

– Я іду від вас. І коли мене не буде через два дні біля Максимової Олійникової греблі, то й не ждіть.

І, не прощаючися, а тільки витягши з кишені ключ від парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рів і пішов попід лісом на захід сонця. Здивоване товариство довго дивилося йому вслід мовчки, а потім мовчки посідало на бричку, і Канарей, піднявши батога, гукнув:

– Ану, бісова печаль із зміями, лети у путь, не торкаючися і землі.

І коні рушили і помчали братчиків у глибину хащів Копітанівського лісу.

Розділ тринадцятий

Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через степ, тягнуть за собою холодки. І ними проймають чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера. Але коли хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш, іскрить міліардами соняшних кришок, світиться водорослинністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. І всяку юнацьку душу коли охоплює настрій, то вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства. І коли він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до сприймання інших життєвих змін.

Гордій Лундик не був винятком з-поміж молоді. Він теж, підхоплений одним психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його голові і у всіх нервах стояла нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що він душогуб найріднішої кревниці. Як це зробити, він ще ясно собі в голові