Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

молодий красень, чиї пригоди з численними дівчатами незмінно, з набридливою одноманітністю, закінчувались у ліжку. В такі моменти зображення на екрані ставало нечітким, змазаним, і вже нелегко було збагнути, котрі там ноги кому належать, бо показувати ті частини тіла, що відрізняють чоловіка від жінки, камера майстерно уникала. Хто там згори — той молодик чи дівчина? І хто чиє тіло цілує? Допомогти глядачеві міг би діалог, але в ті хвилини його не було — тільки уривисте сапання та ще часом викрик чи стогін, що міг вихопитись і в чоловіка, і в жінки. Ще важче було дивитися ці сцени через те, що знімали їх вочевидь для малого (може, й домашнього) екрана, а в кінотеатрі, при великому збільшенні, зображення зовсім розпливалось. Навіть Санчо зрештою втратив до фільму будь-який інтерес: як на нього, краще б уже показали відверту порнографію; до того ж виконавець головної ролі, з його лискучою чорною чуприною та баками, аж ніяк не викликав до себе симпатії. Санчо здавалося, що він не раз бачив цього типа на екрані телевізора в рекламі чоловічого дезодоранту.

Кінець фільму й зовсім розчаровував. Молодий красень по-справжньому закохався в єдину дівчину, яка встояла перед його домаганнями. Затим ішло вінчання в церкві, цнотливий поцілунок перед вівтарем після обміну обручками, а далі — стрімкий перехід до переплетення кінцівок у ліжку. Санчо подумалося, що задля економії вони просто повторили котрусь попередню сцену з анонімними кінцівками, — чи, може, то був такий собі свідомо іронічний жест із боку режисера?.. У залі засвітилося світло, і отець Кіхот сказав:

— Як цікаво, Санчо! То оце і є те, що називають кіно?

— Це був далеко не найкращий його зразок.

— А яких величезних зусиль усе це їм коштувало! Певно, ті актори з ніг падали від утоми.

— Та вони ж усе це тільки вдавали, отче.

— Як це — вдавали? Що вони вдавали?

— Злягання, що ж іще.

— О, то оце так воно діється. Я завжди уявляв собі щось куди простіше й приємніше. А вони ж начебто страшенно мучилися, судячи з отих їхніх звуків.

— Це ж гра, отче, й актори зображували величезну втіху.

— Не схоже було, що вони діставали втіху. Чи, може, це погані актори. Вони тільки те й робили, що мучилися. І ще, Санчо, я не бачив отих повітряних кульок.

— Я й боявся, що ви будете шоковані, отче, але ж ви самі обрали цей фільм.

— Атож. За назвою. Але не розумію, яке відношення має ця назва до того, що ми бачили.

— Ну, я гадаю, кожна дівчина молиться про те, щоб зустріти гарного юнака, якого вона могла б покохати.

— Знову це слово — «кохати». Не повірю, щоб сеньйорита Мартен могла про щось таке молитися. А проте мене вразила тиша, що стояла в залі. Люди сприймали все так серйозно, що я просто боявся засміятись.

— Вам було смішно?

— Так. Я насилу стримувався. Але я не люблю заважати людям, коли вони настроєні серйозно. Сміх — поганий аргумент. Його можуть сприйняти як дурну образу. Може, люди в залі дивилися на все те інакше. Може, воно здавалось їм прекрасним. І все-таки мені часом дуже хотілося, щоб бодай хтось засміявся — от хоч би ви, Санчо, — тоді я теж міг би це собі дозволити. А так я боявся порушити ту глибоку тишу. У тиші є щось святобливе. Мені було б прикро, якби в церкві, коли я підношу святі дари, хтось засміявся.

— А якби усі в церкві засміялися?

— О, то була б зовсім інша річ. Тоді я подумав би — хоч, звісно, міг би й помилитися, — що чую сміх радості. А коли сміється хтось один, це часто буває сміх зверхності.

Того вечора, уже в ліжку, отець Кіхот розгорнув томик святого Франціска Сальського. Йому досі не давали спокою ті сцени, які він бачив у кіно, — не давало спокою те, що вони не збудили в ньому жодних почуттів, крім внутрішнього сміху. Він-бо завжди вважав, що людська любов споріднена з любов’ю Божою, хай навіть це й надзвичайно слабка, бліда її подоба. Але все оте борюкання, від якого його поривало засміятись уголос, оте сапання й стогін… «Невже я нездатен, — думав він, — відчувати звичайну людську любов? Бо коли так, то я, мабуть, нездатен відчувати й любов до Бога». І він злякався, що тепер це страшне питання ляже непозбутнім тягарем на його душу. Розпач, який охопив його на цю думку, вимагав розради, і отець Кіхот вдався до того, що Санчо називав його «рицарськими романами», але тут-таки несамохіть згадав: адже сам Дон Кіхот на смертнім одрі зрікся їх. То, може, зречеться й він, коли настане його кінець…

Він навмання розгорнув «Любов Божу», але sortes Virgilianae не розрадило його. Після трьох спроб нарешті натрапив на таке місце, яке начебто прямо стосувалося того, що він бачив у кіно. Але й це не дуже потішило отця Кіхота, бо тільки навело на думку, що він, мабуть, наділений ще меншою здатністю любити, ніж шматок заліза. «Діамант так вабить до себе залізо, що досить найменшого випадкового дотику, аби воно потяглося до цього каменю, почало ворушитися, тремтіти й навіть легенько підскакувати, виявляючи в такий спосіб своє збудження; і кінець кінцем у своєму прагненні будь-що з’єднатися з ним, воно таки посувається, переміщується до діаманта». А далі йшло запитання, яке вразило отця Кіхота в самісіньке серце: «То чи не бачимо ми в цьому безживному камені всіх ознак живої любові?» Де ж пак, подумав отець Кіхот, надивився він сьогодні доволі на те підскакування, але живої любові в ньому не добачив.

Наступного дня, коли вони знову вирушили в дорогу, те страшне питання й далі краяло йому душу. Росінант після ночівлі в автомайстерні видимо розгулявся й не виказував і тіні невдоволення навіть тоді, коли швидкість сягнула сорока, а потім сорока п’яти кілометрів на годину, — а такої швидкості вони набрали тільки тому, що отець Кіхот глибоко поринув у свої невеселі думи.

— Що з вами? — спитав його Санчо. — Сьогодні ви знову монсеньйор Печального Образу.

— Хай простить мене Господь, — відказав отець Кіхот, — але часом мені спадає на думку, що я особливо відзначений його ласкою, бо ніколи не переймався плотськими бажаннями.

— Навіть уві сні?

— Навіть уві сні.

— Щасливий ви чоловік.

«А чи щасливий?» — запитав себе отець Кіхот. Чи, може, геть нещасний? Він не міг сказати другові, який сидів поруч, про що думає і яке запитання ставить сам собі. «Як я можу молитися