Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

 — Артем, сьогодні після пар ми їдемо у  торговий центр. Я пізніше скажу…

   — Але ми вчора вже там були, — перебиває він мене. — Гадаю…

   — Ні, ми вчора ТАМ не були. Ми були в іншому. І вчора я не придбала те, що хотіла. Хочу зробити Андрію приємно й купити нову сукню. Та й купальник новий слід підібрати. Літо скоро як-не-як.

    — ОК. Скажи адресу ТЦ та приблизний маршрут. Я про те, що попередь, будь ласка, заздалегідь чи будемо забирати Нату, ще кудись заїжджати чи когось підвозити? І, будь ласка, якщо можна без раптової зміни маршруту вже в дорозі.

     — Чи не забагато побажань, як для звичайного охоронця? Нагадай мені, хто на кого працює? 

     — Іро, я…

   — Ірина Олексіївна, — виправляю я його. —  Ми зараз ще не в академії. А Іра я для тебе тільки там. Й на ви, будь такий любʼязний.

    Артем спокійний. Поки що. Але ми це виправимо. Зараз лише ранок.

    В магазині починається друга серія марлезонського балету.

    Артем наче морально готовий. Принаймні зовні видається геть спокійним.

   Набираю з собою у примірочну цілу купу суконь. Обираю найвідвертіші. Одягаю першу.

    — Артем!

    — Так! — відповідає він з-за шторки. 

   — Іди, допоможи мені!

   — Ірино Олексіївно! Ми з вами наче вчора про все домовились. Я не можу…

   Різко відшторюю кабінку й шиплю до нього:

   — Що значить не можеш? Тоді навіщо ти мені такий потрібен?

   Виходжу з кабінки та повертаюся до нього спиною:

   — Застібни, будь ласка! Сил вистачить?

   Поки він порається з застібками, продовжую його діставати:

   — Й перестань мене ганьбити! Що за Ірина Олексіївна? Ще подумають, що ти мій альфонс чи щось таке.

    Він нічого не відповідає на мої закиди, просто говорить:

   — Готово!

   — От бачиш, справився. Й руки не повідпадали, правда ж?

   Я підходжу до дзеркала. Покрутилась перед ним. Потім звернулася до Артема.

   — Ну, що скажеш? Мені личить?

   — Так, — просто відповідає він. Потім мʼяко додає: — Тобі все личить.

  Але ж… Так приємно це чути. Та я не збираюсь вестись на його трюки. Не на ту напав!

   — Як думаєш, Андрію сподобається?

   — Гадаю, так. Сподобається.

   — А я думаю, що не сподобається! Якийсь “village-style”. В сенсі, село селом. Таке навіть моя бабця на себе не вдягне. Але ж в тебе й смаки, Артемко!   

  Суцільний спокій. Уважно дивлюсь на нього. Побачимо на скільки тебе вистачить?

    — Що ж… — звертаюся до Артема. — Продовжимо.

   Я приміряла сукні годину. Втомилась страх. Знаєте, діставати когось — це таки добрячий шмат роботи. Але Артем залишався незворушним. Та я так просто здаватися не збиралася.

   — Ти знаєш, щось мені геть нічого не сподобалось. Завтра поїдемо в інший ТЦ. А зараз пішли подивимось купальники! 

   Як він не старався приховати свої емоції, я таки помітила, як хвиля роздратування прокотилася його красивим обличчя. Й хоча це була лише секундна слабкість, я все помітила. Й лишилась задоволена ефектом. Але хотілося б підсилити. Тож, попри втому ми направились на пошуки купальників.

    Але тут Артему пощастило.

  Зателефонувала мама, просто потеревенити й мимохідь присоромила мене. Мовляв, геть забула про маму, не дзвоню, не приїжджаю, а в неї вже й тюльпани відцвітають, навіть пізні, так і не побачу. 

   Зараз поясню. Минулого року Андрій купив спеціально для моєї мами дуже симпатичний будиночок на березі річки, з невеличким акуратним садочком. Справжній рай на землі. Вона давно про такий мріяла й зараз була безмежно щаслива. Обсадилася квітами, намостила різних там альпійських гірок, навіть ставок невеличкий організувала. Й тепер варто розквітнути черговим сезонним квітам, мама обовʼязково дзвонить мені й кличе приїхати подивитися. І я їду. Бо й сама люблю квіти. А ще більше люблю свою маму. 

    Й зараз мама мала повне право шпетити свою дещо легковажну доньку, бо ми дійсно  давно не бачились. Я подумала й вирішила, що на сьогодні з мене досить магазинів та примірочних. Хочу до мами.

    Артем вирішив, що до мами лінійних можна не брати. Ми поїхали втрьох: я, він та Юра.

    Тільки-но ми з Артемом зайшли на подвірʼя, мама виникла перед нами як з повітря. Насправді вона просто випросталась у квітнику, де якраз поралась серед своїх любих квіточок. 

     — Пірʼїнко! — радісно відреагувала вона на мою появу. — Привіт, пропажа! Вже й не сподівалася! Яка радість, яка радість — доня таки згадала про маму!

    — Та, мам! Годі тобі! Коли це я про тебе забувала? — взялась захищатися я.

   Вона тим часом акуратненько вибралась з квітника й кинулась мене обіймати. Як же добре, що я вирішила поїхати до мамці!