Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

Глава 9.

   Серце на мить зупинилося. Це неможливо!

   Як він тут опинився? Звідки?

   Я ж позбавилась від нього! 

   Як виявилося, НІ! Ось він, тут! Зовсім близько!

   Наполовину прикритий іншими моїми роботами (видно тільки очі), Артем все ж примудрився залишитись у нашому ліжку. Від нього так просто не позбавитись!

  Це, мабуть, найперший його портрет, який я намалювала. Не ескіз, а саме портрет. Малювала після нашого з ним першого практичного заняття, коли вперше змогла роздивитися його дивовижні очі.

  Мене кинуло в жар. Якщо Андрій зараз його побачить, мені це так не минеться. Намагаюся непомітно скинути Артема з ліжка. Є! Полетів десь на підлогу. 

    Здавалося, можна видихнути. Але щось мені підказує, що краще не поспішати. Штовхаю Андрія в плече, аби він ліг на спину та сідаю на нього верхи. Він задоволено посміхається. Я йому у відповідь. Взялась пестити його груди, а сама кидаю оком за край ліжка на підлогу.

     Гадство! Тепер цей бісів портрет лежить поверх всіх інших малюнків. На мить мені здається, що Артем з портрета дивиться на мене з якоюсь глузливою зловтіхою. Тепер його вже точно важко не помітити!

     Показую Андрію, що хочу помінятися з ним місцями й в процесі скидаю на підлогу та на цього нахабу Артема ковдру. 

    Чорт! Лишень хотіла віддатися власному чоловіку без цього клятого Артема в голові! Але НІТ!

    Я таки повинна здолати ту ману, на імʼя Артем! Треба подвоїти, ні, потроїти свої зусилля, аби зробити так, щоб між нами навіть теоретично нічого не могло бути. Врешті, не Артемом єдиним! 

    Після того як ледь не попалилася з тим портретом, вирішила відкинути всілякі сентименти. 

    Але навіть просто знищити його зображення не таке просте завдання. Вирішила діяти рішуче. Сказала Андрію, що хочу влаштувати для нього цього недільного вечора барбекю у садочку. Він погодився, а я наполягла, що все зроблю сама.

   Викликала Артема й попросила його розвести багаття. Ну, ви зрозуміли — такий собі символізм — спалю Артема на вогнищі, яке розведе сам Артем! 

    Поки він порався з багаттям, я дістала всі мої роботи з його зображеннями. Не буду брехати, якоїсь миті хотіла дати задню й залишити їх у схроні. Ну, дуже вже вони красиві! Але все ж спромоглася взяти себе у руки, замаскувала їх серед старих робіт, які мені давно вже не подобаються й з усім тим вийшла до багаття. 

    Вечоріло. На садок спустилися густі сутінки. Вогонь палав уже на повну, наче намагався замінити собою сонце, що сідало. Артем стояв поруч з вогнищем. Мушу визнати, виглядав він приголомшливо. У цих вогненних відблисках… на фоні неба, що проводжало сонце на спочинок…  Захотілося схопити олівець й малювати, малювати… 

    Але ні! Я тут геть за іншим. Рішуче підійшла до нього. Він подивився на мене й запитав, чи задоволена я багаттям. 

   — Більш ніж, — відповіла я йому.

   — Я можу бути вільним? — запитав він.

  —  Ні! — різко відповіла я. — Почекай хвилину! — й кинула нелюбі моєму серцю роботи, разом з захованими між ними найулюбленішими, у вогонь. 

  Мені чомусь було важливо, щоб цієї миті Артем був тут. Щоб я зробила це при ньому.

 Полумʼя на мить розгублено принишкло, потім розсмакувавши те, що підкинула йому доля, з подвійним завзяттям та шаленим апетитом накинулось на мої творіння. 

    Раптовий вітерець разом з потоками гарячого повітря в багатті розворушив аркуші й, мов за помахом чарівної палиці, серед жадібних язиків полумʼя зʼявилося зображення напівоголеного бога зі скуйовдженим волоссям та чуттєвими губами, що ледь помітно посміхався світу навколо. Він дивився прямо на нас з Артемом.

   Мене кинуло в жар, але не від багаття. Я мало не кинулась голими руками витягати малюнок з вогню. Але полум'я не зволікало й з веселим тріском накинулось на папір. Та все ж і вогню потрібно трохи часу, щоб залишити від нього тільки чорний попіл. Артем здивовано дивився, як вогонь перетворює на ніщо його образ. Потім перевів погляд на мене. 

     Я мовчки дивилася на вогонь. Мені було дико незручно. Щоки палали не згірше від багаття. 

    Чорт!

    Не відводячи погляду від багаття, кажу Артему:

   — Тепер вільний. Можеш йти! 

   Він затримався ще на хвильку, наче хотів щось сказати чи запитати. Але, врешті, нічого не сказав. Просто пішов.

 

   З цієї миті я стала нестерпною. Просто скаженим стервом. Я навіть сама не знала, що так можу. Але виключно з Артемом.

    Щоб він не зробив чи не сказав, усе не так.

 Я вирішила, що не збираюся спрощувати йому життя, виконуючи його накази та вказівки. Але тут головне не переборщити. Я не хочу, щоб його у мене забрали.

    Я хочу, щоб він був моєю іграшкою. Моєю персональною іграшкою.

    Для кращого розуміння про що я, просто опишу один зі звичайних наших днів.

    Ранок. Ми збираємось виїздити з дому. Я йому: 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍