Ема Ноель - Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель

— Ще чого! — схопивши мене за плечі, Таня ловить мій розгублений погляд. — Щоб Ірка вирішила, що зламала тебе? Втечеш зараз — з’їсть і не подавиться. Не можна, Ані. Покажи їй, що ти сильна. Чуєш мене? — вона навіть струшує мене за плечі, щоб достукатися.

Напевно, вона має рацію. Не можна мені йти. Іра вирішить, що можна їздити по мені, а я, підібгавши хвіст, ховатимуся. Не буду. Я можу дати відсіч. Та й було б через що плакати. Рано чи пізно правда спливла б. Просто… боляче. Я зовсім не такої реакції від оточення чекала.

Мій погляд зісковзує з обличчя Тані за її спину, на вихід, де повз проходить він. А, ні. Не проходить. Зупиняється. Повертає голову в мій бік. Дивиться довгим, бездонним темним поглядом. Теж буде сміятися? Прийшов помилуватися нікчемним дівчиськом, яке крім жалю чи глузувань жодних почуттів не викликає?

Але він не сміється. На обличчі взагалі жодних емоцій. Мазнувши по мені чіпким поглядом, який пробирає до кісток, Клім йде далі, не затримуючись довше, ніж вимагає того порожня цікавість.

А я, як і порадили дівчата, вмившись, заспокоївшись і накинувши зверху жилет Анфіси, повертаюся на пари. Намагаюся не давати взнаки, не показувати свою слабкість і страх. Але це складно, особливо з огляду на те, що з усією цією ситуацією я навіть ліки не прийняла, у результаті біль посилюється, як і тривожний стан.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно