Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

невидимі вії, світло-сірі очі й ретельно пригладжене світле волосся. Це був Йоганн Райнгард. Німець або австрієць, Данило не уточнив у Агнеси. Третій відвідувач салону був пухким рожевощоким балакуном і трусив Феліксову руку з такою ретельністю, ніби хотів відірвати. Він повсякчас витирав з чола піт, хоча спеки в кімнаті зовсім не відчувалося. Його Данило теж упізнав — то був угорець Ласло Варга, третій член Верховної Ради. Усі троє, дотримуючись власних правил, говорили російською, але докладали неабияких зусиль. На їхньому тлі навіть сильний акцент Фелікса видавався не таким уже й помітним.

— О, можна я сяду поруч з вами, дядечку? — всміхнулася Беата.— Зі мною вам обов’язково пощастить!

— Головне — не переборщи, люба кузино,— пробурмотів Тео німецькою, підпалюючи сигару мініатюрним пристроєм з прозорою капсулою газу.— Інакше ми всі залишимося без штанів.

Чоловіки за столом засміялися, Агнеса, що сиділа між ним і Данилом, роздратовано закотила очі. Фелікс обдарував поважну трійцю чемною усмішкою та знехотя звелів приставити стілець для племінниці.

Минуло близько чверті години. Карти Данила не обіцяли нічого доброго — схоже, перспектива залишитися без штанів загрожувала лише йому. Чоловіки пили шнапс, окрім Тео, який потроху допивав третю склянку віскі. Юліана про щось весело щебетала з Оздеміром. Дивовижно, як швидко «фундатор» забув про власний закон і почав відповідати німецькою — Данило відзначив, що мовою Ґете турок володів дуже добре. Беата всякчас зазирала в карти Феліксові й цим доводила його до сказу. Агнеса, схоже, насилу витримувала те, що відбувалося, й раз по раз зітхала. Данило підкинув пару фішок на кін, обернувся до неї і з іронією запитав:

— І часто ми ось так граємо в покер із засновниками Леобурга?

Золотаво-зелені Агнесині очі заіскрилися злою усмішкою.

— О, для вас це правдиве досягнення! Але дозвольте нагадати, що мій батько входив до Верховної Ради Леобурга, тому його колеги були вельми частими гостями в нашому домі. А тепер... тепер...

— ...його місце посів мій батько, так? — Данило озирнувся на неї через плече.

Агнеса втягнула повітря, ніби їй стало важко дихати, й відвела погляд убік.

— Ненадовго. Він — лише опікун. І тільки-но мені виповниться двадцять два роки, я успадкую батьківське місце в Раді.

Вона гонорово задерла підборіддя й торкнулася своєї брошки у формі лева. Данило кивнув і всміхнувся. Цікаво, як це юна Агнеса керуватиме містом разом з трьома досвідченими політиками? Навряд чи хтось дослухатиметься до її думки.

Коли служник відкоркував другу пляшку шнапсу, в кімнаті остаточно запанувала німецька мова. За столом виникла дискусія, на яку Данило спочатку не звернув уваги.

— Панове, користуючись моментом, хотів би торкнутися серйозного питання,— схвильовано пискнув Альберт, зминаючи мереживного носовичка.— Як ви гадаєте, чи вибухне найближчим часом світова війна?

Данило здригнувся від слова «війна». Перед очима замиготіло те, що він бачив на сході за кілька своїх волонтерських поїздок. Зруйновані будинки, небо крізь пробитий дах, спалені дерева, покорчована земля, хвостовики мін. Він уявив чорні пасма кіптяви на ніжно-блакитних, жовтих, рожевих стінах Леобурга, зруйнований дощенту Михайлівський собор, завалену спаленим залізяччям бруківку... Ні, не треба їм війни, не треба.

— Про яку війну мова, Альберте? — здивовано звела брови Юліана.— Не бачу жодних передумов!

— О матінко, ви просто не знаєте того, що знаю я...— Альберт невідривно дивився на Оздеміра й навіть не зважив на матір.— Зо пів року тому мені сказали, що між Австро-Боснійською Імперією і Росією от-от спалахне конфлікт. Щоправда, тоді я не надав цьому значення, проте сьогодні, коли стало відомо, що австрійці зміцнюють східні й південні кордони... А ці чутки про надзброю? Що станеться, якщо австрійці справді створили небачено потужну зброю, здатну одним ударом стерти з лиця землі ціле місто? Театр військових дій може розвернутися на Нейтральній території, від чого неодмінно постраждає Леобург.

— Надзброю? — посміхнувся Оздемір.— Господь з вами, Альберте! В австрійців вистачає звичайнісінької зброї для перемоги в будь-якій війні. До того ж, зараз вони мають чимало клопоту — після завоювання Константинополя, гадаю, вони почнуть зміцнювати свій вплив у Африці. Нема причин для хвилювання. Я певен, що нашому місту нічого не загрожує. Леобург захищають три світові угоди, маємо особливий статус, який беззастережно визнається всіма державами світу.

Данило хитнув головою. «Нема причин для хвилювання». Міжнародні угоди як гарантія. Один меморандум, підписаний у Будапешті, вже якось «допоміг» Україні в його світі. Невже вони дійсно такі наївні, маючи під боком агресивні імперії?

— Але послухайте, пане Оздемір, я вважаю...

— Альберте! — Агнеса зніяковіло всміхнулася похмурому туркові.— Зміни тему, будь ласка.

— Але чому ж! — набурмосився хлопець.— Я багато про це чув! Природно, що я хвилююся! Українське Королівство не раз висловлювало невдоволення, що його лівобережна частина фактично залишається під окупацією царських військ, хоча, згідно з Палермським договором, їх мали негайно вивести за встановлені межі. Гадаю, ви чули, що австрійський імператор підтримав короля Болеслава й український Сейм? Тільки уявіть: якщо ці божевільні гіганти розпалять війну, що буде з Нейтральною зоною? Гармати не зупинити жодними угодами!

Обличчя Альберта почервоніло, у своєму модному картатому костюмі з краваткою-метеликом він мав водночас кумедний і відчайдушний вигляд. «Отці» роздратовано насупилися, Варга знову нервово потер лисину. А Данило згадав статтю в «Леобурзькому віснику» про затримання австрійського шпигуна в Петербурзі.

— Повірте, якщо така інформація потрапила до мене, до неї варто дослухатися. Джерело цілком надійне,— Агнесин брат закивав, запопадливо зазираючи в обличчя можновладців.

Турок кинув кілька фішок на стіл і нічого не відповів.

— Пам’ятаєте, Едварде, ви питали про ту людину на феротипі? — прошепотіла Агнеса, нахилившись до Данила.— Гадаю, Альберт має на увазі під загадковим «джерелом» саме Дем’янича. Тому я й не хочу продовжувати цю розмову — брат занадто захопився його ідеями.

Данило здригнувся й обернувся до неї. Дівчина зніяковіло відвела погляд.

— Чому ви так вважаєте?

— Я згадала, хто це. Він є підданцем Австро-Боснійської Імперії, але жив у Леобурзі й торгував винаходами. Батько якось говорив, що на батьківщині ця людина має знайомства у дуже високих колах. Щоправда, тато відмовився мати з ним справу, але дядько Фелікс із задоволенням співпрацював.

— Ваше припущення цілком логічне: якщо підприємець дізнається, що його справі загрожує війна, він зробить усе можливе, щоб якомога раніше попередити про це своїх партнерів у Леобурзі,— погодився Данило. Агнеса кивнула.

— Тобто ви вважаєте, що місту загрожує небезпека? — угорець згорнув носовичка вчетверо.— Даруйте, імператор Вільгельм