Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— розумна, орієнтована на розвиток науки людина, він — один з гарантів миру в Європі! Це просто смішно!

— Я підтримую вас, пане Варга,— вставила Юліана, що весь цей час мовчки шарілася через свого надмірно балакучого сина.— Від росіян ще можна чекати чого завгодно, але щоб Австро-Боснія... Нової війни Європа не витримає, її ніхто не бажає, це неможливо.

— «Неможливо», авжеж,— посміхнувся Тео.— «Гарант миру», певно, щовечора вигадує, на кого тепер нацькувати своїх скажених боснійців, сп’янілих від турецької крові. Австро-Боснія на піку могутності, це монстр завбільшки з пів контитенту, ви гадаєте, її зупинять угоди?! А Росія тридцять років тільки те й робила, що принизливо втрачала території. Можемо тільки здогадуватися, наскільки росіяни роздратовані. Вони досі не оговталися після втрати українських земель, і ніколи не оговтаються — закладаюся на що завгодно. До того ж, в Австро-Боснійській імперії почастішали бунти різнонаціональної голоти. Чим відвертати її увагу? Та тільки війною! Що більше пороху та крові, то менше потрібно хліба. Війна буде, і буде жахлива, і найкраще, що може зробити Леобург,— це шукати союзників, а не сподіватися на «тверді гарантії».

Тео відсалютував склянкою віскі замисленому Оздемірові.

— Я й гадки не мав, що ви так тямите у світовій політиці, Теодоре,— мляво всміхнувся Варга.

— Це всього лише мої припущення, панове,— пробурмотів Тео й випустив струмінь диму.— Не варто брати їх близько до серця.

— От і я думаю: місту слід виявити обережність! Може, варто було б скористатися послугами інформаторів за кордоном...

— Альберте, коли ти закінчиш навчання в Академії мистецтв, ми відішлемо тебе на курси шпигунства в Лондон,— роздратовано буркнув Фелікс. Усі розсміялися.

На цьому дискусія вщухла сама собою, й Альберт розчаровано зітхнув. Фелікс не промовив більше ані слова, час до часу кидаючи розлючені погляди на племінника. Схоже, його дратувало все: Альберт, який хотів втягнути членів Ради в безглузду суперечку, Беата, яка недоречно хихотіла поруч, постійно намагаючись привернути його увагу. Зрештою він програв свою останню фішку й, вибачившись, вийшов з кімнати.

Партія добігала кінця. Тео голосно зареготав, жбурнув карти на стіл і згріб купу фішок до себе. Вражало, як добре він грав, навіть п’яний мов чіп! Надворі запанували сутінки — Данило зловив себе на думці, що час сьогодні промайнув катастрофічно швидко. А свій намір — поговорити з Феліксом — він так і не здійснив. Данило зітхнув і підвівся з-за столу. Від сигарного диму розболілася голова, йому закортіло ковтнути свіжого повітря. В суміжній із салоном кімнаті нікого не було, крізь прочинені двері веранди дмухав холодний мокрий вітер, від якого тріпотіли тонкі фіранки.

Данило вийшов на веранду й одразу помітив Фелікса, який стояв на балконі навскіс. На обличчі Яблонського застигла гнівна гримаса, він люто стискав поруччя та вдивлявся кудись у простір нічного міста, сповненого тьмяним жовтуватим світлом газових ліхтарів. Спершу Данило хотів махнути «батькові», але за мить поруч з Феліксом на балконі опинилася Беата. Вона стрибнула на нього ззаду й затулила очі долонями, ніби він не міг здогадатися, хто це, лише з її дратівливого сміху. Данило відступив у кімнату.

— Беато! — просичав Фелікс і розтиснув її руки.— Ти сьогодні нестерпна!

— Чому ти до мене такий суворий? — дівчина капризно надула губи.— Я просто втомилася від ваших нескінченних розмов про політику! Як добре, що ти вирішив втекти сюди!

Вона всміхнулася й зовсім не по-родинному потягнулася до його вуст. Данило мало не вимовив уголос: «Що-о-о?!»

Фелікс відсторонив її і гидливо скривився.

— Що ти собі дозволяєш, дівчисько?! — він перейшов на польську й говорив так тихо, що Данило ледве його чув.— Якщо я приділяю тобі трохи уваги, ти не маєш демонструвати це всім присутнім, особливо членам Ради. Ти навіть уявити не можеш, що станеться, якщо, не дай Боже, вони дізнаються про наші... зустрічі!

Беата відступила на крок і затулила обличчя руками. Здавалося, вона от-от заридає.

— Я гадала, ти кохаєш мене...

— Авжеж,— роздратовано кивнув Фелікс.— Але я прийняв рішення. Наші стосунки не мають майбутнього, тому нам треба це припинити.

Дівчина здригнулася, вражено роздивляючись його лице.

— Ти не можеш так вчинити зі мною!

— Я не довіряю тобі. Крім того, дехто вже здогадується про наш зв’язок. Мене це не влаштовує.

Беата застигла з напіврозтуленим ротом, її губи ворухнулися, і Данилові здалося, що вона вимовила слово «Агнеса». Втім, він не був у цьому впевнений.

— Я дуже сподіваюся, що ти мене зрозуміла. Обіцяю, в тебе буде все необхідне, і тільки-но Тео й Агнеса поберуться, я знайду тобі гідного нареченого.

— «Гідного нареченого»? — схлипнула Беата.— Більшої жорстокості годі й вигадати...

Вона вискочила з балкона, ніби вжалена, і зникла у задимленій гральній залі. Данило почухав потилицю. Оце сімейка! Він почувався смертельно втомленим. Нестерпно хотілося додому. Але портал закритий, Данило досі не з’ясував, де дядько Іван, і сьогодні ввечері, мабуть, не найкращий час, щоб говорити з Феліксом. Доведеться відкласти все до завтра.

Вони провели у Сяо Ши ще пів години, після чого Фелікс попрощався зі своїми поважними колегами. Додому вони їхали у важкій тиші, тільки чутно було, як ледь порипує екіпаж і гримить під колесами бруківка. Тео, вже злегка протверезілий, задоволено лічив виграні гроші. Беата попросилася до їхнього екіпажа й тепер сиділа поруч з ним, зрідка кидаючи гнівні погляди на Агнесу. Та лише мовчки дивилася у вікно й іноді ледь чутно зітхала. Було темно й тихо, туман стелився безлюдними вулицями й зависав на шпилях Михайлівського собору.

Після повернення Данило відразу ж пішов у свою кімнату. Знову мучило безсоння, він вирішив почитати газету. Можлива війна, отці-засновники, гральний дім китайця, сцена на балконі — хаотичний вир подій ніс його все далі. Ні, на сьогодні досить. Данило, погасивши лампу, зібрався лягти в ліжко. Його погляд ковзнув до вікна — й раптом його увагу привернула постать у чорному плащі, що швидко перетнула внутрішній дворик і опинилася біля стайні. Людина зупинилася й роззирнулася. Данило припав до вікна і... не повірив власним очам.

Це була Агнеса. Упевнившись у тому, що її ніхто не бачить, вона насилу переставила драбину від стайні до високого кам’яного паркана й швидко видерлася нагору. Ще раз боязко озирнулась і зістрибнула в темряву, немов великий чорний птах — тільки плащ зметнувся за нею.

Так. Це вже занадто. Куди може податися вихована й пристойна на вигляд дівчина о другій ночі, та ще потай?!