Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

глибоко і відчайдушно. Марія, сидячи на тому ж таки розкладному кріслі, взяла дошку і пожбурила її до плити, що проти синього ранку, чистого як вода, видавалася ще більшою, нагадувала комірець свіжовипрасуваної сорочки або дитячі солодощі. Люська, зачарована смертю, коротшою, ніж можна вигадати, швидше не вигадаєш, подалася за посланою сокирою, потім хутко повернулася за дровами, ошарашено повторюючи «травень же травень же травень». Коли вона повернулася з дровами, її вивернуло; вона упала біля самих дверей і голосно завекала. Марія спокійно, з порцеляновим холодним спокоєм розрубувала дитину на дошці. «Розпалюй!! — сказала, навіть не повертаючи голови, а ошарашена Люська кинулася розпалювати плиту, все повторюючи «травень Боже мій травень тррравень». Марія тільки справедливо подивилася на неї холодним сірим поглядом, наче нічого не змінилося, легко усміхнулася, коли почула, як загудів у плиті вогонь, сама, на колінах, підповзла до плити і почала жбурляти шматок за шматком у кошлаті язики полум'я, що майже відразу бралися густими чорним димом. А опецькуватий чоловічок пройшовся коридором з безліччю зачинених дверей, втягуючи смачно жіночі запахи за дверима, завернув до туалету з герметичними кабінками; зручно вмостившись на сидінні, він спустив штани, припідняв пухлу задницю і акуратно помацав пальчиком. На його обличчя лягла тінь подиву, ба, навіть захоплення. Тоді він спритно запхнув до заднього проходу протигеморо'ідальну свічку, задоволено крякнув, ще кілька хвилин посидів, кліпаючи очима, надів штани і таким от робом знову повернувся, пощезнувши серед безлічі дверей.

А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», — сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.

3

Ракша

Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» — І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.

Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:

— Правда, чудова погода? — і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, — все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто — гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще — його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, — батько його вчив? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.

Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом — це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його