Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

скрутив цигарку. — Якби знаття, я б з гонором подався до іншої партії. Ті, кого вже десь відшили, не заслуговують ніде довір’я.

— Не признавайся, що згубив.

— Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби наклеїти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечір не перекинешся до інших, бо не для моєї пам’яті завчити програму.

— Виходить, діло повертається клином.

— Угу, — гірко і весело засміявся Ілля, але тут же посерйознів: — Тільки, Повсюдо, нікому ні слова. Чуєш? Я тобі відкрив душу як фронтовому товаришеві: ми ж обидва були на італійському, хоч не в одному полку. От чорт, як згадаю ту катавасію, мороз іде поза шкірою. Було що пережити. Часом ляжеш спати — перед очі лізуть гори трупів. Не війна то була! Колись одним вухом чув, що в океані є такі потоки: один теплий, другий — холодний. Де вони сходяться, там ніщо живе не витримує, осідає земля, вічні громи і блискавки, а хвилі пересуваються з краю до краю величиною з Говерлу. Так арміями пересувало і нищило людей.

— Будь спокійний, — запевнив я. — Могила.

Ілля вирячив очі, та згадав, з чого зайшла мова і підхопив:

— Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити?

— Нема, — розвів я руками. — Отже, дадуть під зад? Ілля безпорадно стиснув плечима і сплюнув. Він ще посидів трохи і попрощався. Я провів його під чорне, непевне піднебіння ночі. Я не міг з ним говорити про війну. Усі, хто її пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повинні твердо усвідомити, що просто існувати їм замовлено самою природою. Вони не мають права губитися в юрбі. Вони мусять щось робити для життя. Тим часом Ілля, втративши якусь книжечку, втратив своє обличчя. Я підняв свої покалічені камінням руки. Пальці майже не розгинаються, і руки схожі на два знаки запитання. Я дивився на них і думав, що мене вже тривалий час підточує якийсь сумнів.

— Лемішку будеш їсти? — запитала Левадиха з-за дверей.

— Одну ложку, — озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попередній стрій їх уже не відновився. «Іде голод», — видзвонювали краплини талого снігу під стрілою.

Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосів. Досвіта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вітром ялиця. За вікном косими смугами топився небокрай. Ніч плазом відступала в ліси і яруги. Але й тут її настигне день. Ніщо йому не перешкодить, ніяка сила не зупинить. Можливо, десь і в глибинах нашого буття визріває світанок, одвойовуючи в темряви позиції і плацдарми.

Я поголився, з’їв хліба з солониною, усе позамикав. Надворі посипав рясний, пухнастий, схожий на гусінь сніжок. Падаючи, він так само, як гусінь, ворушився на землі, підламував під себе колючки і розпластувався.

У каменоломні я змастив олією свердло, витер від болота держак молота і майзель, повідкидав з-під ніг камінці. Відтак сів навпочіпки над урвищем. У долині, подібний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловічок. Покружлявши навколо бункера, він довго стояв, піднявши до чола руку: озирав погаратані мною скелі й стоси.

Я заховався між стоси, щоб Гривастюк не міг бачити мене. Сніг пішов густіше. Слизькою стежкою війт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його?

Я вертів діри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бік. З’ївся трибок. Я підігнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пішло рівніше. Мені його акурат вистачить.

«А коли сьогодні домовитися з Гривастюком?» Цей заверниголова може побоятися. Скажу, що бункер мені на заваді, а майданчик дуже привабливий — при шляху, рівний, головне, що каміння не треба буде возити. Усе начебто логічно і переконливо.

Гривастюк був зодягнений у новий сардак і чорну, поспіль вкриту краплинами талого снігу шапку. Він зупинився якраз у тому місці, звідки я спостерігав за ним. Віддихавшись, рушив понад проваллям до мене.

— Гай-гай! Та ви творите чудеса.

— Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затірки.

Війт з солідністю походжав між стосами, доторкався до брил, довго й замислено оцінював борлак скелі.

— До спілки не пристають, пане Повсюдо?

— Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолі.

Губи його заходили, ніби їх сіпали невидимими поводами.

— Не шкодуйте. Поступаєте правильно, слово даю А працюєте — куди твоє діло! Це означає, що натогід восени новосілля? А це що за бомбомет?

— Дрільборер, — назвав я свердло по-німецьки. — Зразок відомий, Молотковський лиш побільшив. Дивіться.

Я наліг плечем на педаль і повів корбою. Сталевий стрижень ум’як у вапнякову плиту і занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в житті я побачив одверту гримасу: мене не тішить людська удача.

— Так-так, — буркнув він, і щоки його запалали, як пампушки на сковороді. — Але я гніваюся на вас, пане Повсюдо.

— Що замовив роботу соціалістові? Але ж він найкращий коваль.

— Ви перебільшуєте щодо здібностей Молотковського, — сказав Гривастюк, озираючись навколо — Соціаліст?… Менше з тим. Справа, власне, в тому, що ви не господар свого слова. Чекаю вас багато неділь підряд, виглядаю. Якщо вже обіцяти, то, по-моєму…

— Вибачте, пане Гривастюк. Оці штабелі мене з ніг валили. Мусив відпочити.

— Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би і так далі… Компанія збирається завсіди вишукана. Тамтої неділі, приміром, гостював колишній ваш вихователь Мефодій Гірчак… — Він умовк, чекаючи, що я скажу.

— Гірчак?

— Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повітового комісара. Гірчак і Володимира вчив, склав йому протекцію в Краківському університеті. Хоч він був єдиним українцем серед професорів гімназії, зате людина впливова. Я люблю гарне товариство.

«А ти — птиця!» — подумав я, водночас щиро жаліючи, що втратив нагоду зустрітися з Гірчаком.

— Загалом важко собі простити, — сказав я. — Але, їй-бо, з ліжка не зводився.

— Чекаю вас цієї неділі, що прийде. А помимо того, — Гривастюк дістав з-під поли папку і відкрив на потрібній сторінці, - розпишіться в отриманні документів. Нині ділочинство — комар носа не підточить.

— Хвалю: менше свавілля.

— Так. А як же з грунтом, пане добродію? — Згорнувши папку, він очікувально затримав м’ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинці.

— Ще подумаю, — сказав я несподівано для себе. Ні, я для політики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолінійно, готовими оцінками, не даючи їм можливості побачити речі в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливості створювати ситуацію для нападу чи відступу.

Гривастюк повернувся обличчям до ріки, як полководець, викинув уперед руку:

— Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, під горою, відступивши від отих акацій, з богом