Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

Розд­ра­то­ва­на Ро­ма­но­вою нев­важ­ливістю, во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. Очі бли­ща­ли, а що­ки ста­ли чер­воні до са­мих висків. Во­на ста­ла гар­на, як пер­ша півонія в зе­ле­но­му листі, а Ро­ман лед­ве гля­нув на неї своїми сон­ни­ми за­ду­ма­ни­ми очи­ма.

Соломія од­вер­ну­лась од дзер­кальця і ви­со­ко підня­ла го­ло­ву, ще й очі підве­ла вго­ру.

- Романе! в ме­не вже су­кон­ний жу­пан ста­рий. Швид­ко бу­дуть справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Як я бу­ду но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані? І торік мені со­ром бу­ло вис­ту­па­ти пе­ред людьми з хрес­том в ста­ро­му жу­пані. Усі мо­ло­диці, що но­си­ли ко­рог­ви, бу­ли в гар­неньких су­кон­них синіх жу­па­нах, тільки од­на я біга­ла кру­гом церк­ви в по­ли­ня­ло­му жу­пані, тро­хи не та­ка, як стар­чи­ха.

- То надінеш ци­це­ву но­ву юб­ку, - на­си­лу спромігся обізва­тись Ро­ман.

- Оце так! надіну оту цяцько­ва­ну юб­ку! Ска­жуть лю­де, що я ря­ба та пе­рис­та, як на­ша те­ли­ця. Ти мені дай гро­шей, а я на верб­но­му тижні піду до Білої Церк­ви та й на­бе­ру собі на жу­пан синього сук­на, ще й куп­лю собі но­ву квітчас­ту хуст­ку на го­ло­ву та вив'яжу собі го­ло­ву на ди­во! Отак-о, - ска­за­ла Со­ломія, ще й по­ка­за­ла ру­ка­ми кру­гом го­ло­ви, як во­на ши­ро­ко вив'яже собі го­ло­ву.

Роман і не гля­нув на неї. Со­ломія пок­ру­ти­лась, по­вертілась ко­ло Ро­ма­на, по­мов­ча­ла, а далі знов по­ча­ла прис­та­ва­ти.

- Кажи-бо, Ро­ма­не, чи да­си мені гро­шей?

Роман мов­чав і ди­вив­ся у вікно. Він вже дав­ненько на­ду­мав собі ку­пи­ти кни­жок, та­ких, як він ба­чив у біло­церківській церкві на кри­ласі, в чу­довій оп­раві в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

- Чого ж ти мов­чиш? Ка­жи, чи да­си мені гро­шей на жу­пан та на хуст­ку? Ось по­ди­вись, який мій жу­пан став ста­рий!

Соломія зня­ла з жерд­ки свій жу­пан, роз­гор­ну­ла і по­ка­за­ла Ро­ма­нові, розіпнув­ши йо­го в обох ру­ках пе­ред йо­го очи­ма. Ро­ман лип­нув на йо­го очи­ма і знов вти­рив очі у вікно. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячів не жінчин жу­пан, а здо­рові гарні книж­ки з жов­ти­ми защіпка­ми. Ро­ман довідав­ся, що їх ви­пи­су­ва­ли з Моск­ви.

Соломія тро­хи по­дер­жа­ла жу­пан, згор­ну­ла йо­го, повіси­ла на жертці, хрьопну­ла две­ри­ма і вий­шла з ха­ти. Во­на увійшла у світли­цю, сіла на лаві, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась.

- Чого ти, доч­ко, так за­ду­ма­лась? Чо­го це ти ніби зас­му­ти­лась? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька.

Соломія нічо­го не про­мо­ви­ла, тільки ру­кою мах­ну­ла до две­рей.

«Щось бу­ло між ни­ми. За щось по­ла­ялись, та не хо­че во­на мені ка­за­ти, - по­ду­ма­ла ста­ра. - Ат! по­ла­ються, по­сер­дяться та й знов по­ми­ряться».

- Може, ти чим розд­ра­ту­ва­ла Ро­ма­на? Мо­же, пе­ре­ба­ран­ча­ла йо­му чи­та­ти, од­чи­ня­ла скри­ню, сту­котіла, чо­го шу­ка­ла? - пи­та­ла ма­ти.

- Знаю вже, що не го­во­ри­ти­ме зо мною три дні, - на­си­лу обізва­лась Со­ломія і знов мах­ну­ла ру­кою до две­рей.

«Щось між ни­ми бу­ло, та не знаю що, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, ско­са пог­ля­да­ючи на чер­воні Со­ломіїні що­ки та сер­диті блис­кучі очі, - я вже дав­ненько примічаю, що Ро­ман од Со­ломії якось ніби од­хи­ляється: не­ма в йо­го давнього привіту до неї. А во­на ж ве­се­ла та пал­ка, як огонь. Ой, ко­ли б чо­го не тра­пи­лось між ни­ми! Он, си­дить на лаві та од­са­пується, а вид в неї, як чер­во­на ка­ли­на на сонці».

Соломія сиділа мовч­ки, навіть на дітей не вва­жа­ла: діти за­ве­ли­ся за якусь цяцьку, вой­ду­ва­лись і тро­хи не би­лись за неї. Со­ломія не роз­бо­ро­ни­ла їх, вста­ла з ла­ви, на­ки­ну­ла сви­ту і поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

- Куди це ти, доч­ко, на­ду­ма­лась йти? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, не­на­че навз­догінці.

- Піду на ча­си­ну одвіда­ти батька та матір. Вже поспіль чо­ти­ри тижні я не бу­ла в гос­тях в батька, - ска­за­ла Со­ломія і хап­ком вий­шла з ха­ти.

«Нехай піде та роз­ва­жить се­бе тро­хи в батьковій хаті. Доб­ра мо­ло­ди­ця, і до ро­бо­ти здат­на, але лю­бить і се­бе роз­ва­жи­ти в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Ой, не до па­ри їй мій ти­хий Ро­ман, не до па­ри! Він осо­вується та осо­вується, а во­на од­на­ковісінька, не­на­че вчо­ра дівчи­ною бу­ла і сьогодні заміж вий­шла».

Тим ча­сом Ро­ман, на­га­дав­ши про ті гарні книж­ки, котрі він ба­чив в Білій Церкві на кри­ласі, ніяк не міг про їх за­бу­ти. Во­ни так і ма­нячіли в йо­го пе­ред очи­ма з доб­ря­щи­ми й гар­ни­ми па­ля­тур­ка­ми з зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми Та блис­ку­чи­ми на­пи­са­ми. Він на­ки­нув сви­ти­ну і пішов до ба­тюш­ки на по­ра­ду.

- Батюшко! - ска­зав Ро­ман, увійшов­ши в ба­тюш­чи­ну кімна­ту і поз­до­ров­кав­шись. - Я вже маю свою біблію, а це ще я ду­маю ви­пи­са­ти собі з Моск­ви дві книж­ки «Житій свя­тих» та од­ну «Мінею», та не знаю, як пи­са­ти й ку­ди пи­са­ти; я ба­чив в вас лис­ток з оповістка­ми про ті кни­ги. Будьте лас­каві, про­шу вас, по­кажіть мені той лис­ток; пам'ятаю, що там і по­на­мальову­вані кни­ги, які є в то­го куп­ця.

Батюшка виніс з своєї кімна­ти здо­ро­вий лист оповістки од­но­го мос­ковсько­го куп­ця, на кот­ро­му і справді бу­ли на­мальовані ізразці єван­гелій та інших цер­ков­них книг. Ро­ман виб­рав собі три кни­ги по тих ма­люн­ках. Кни­ги кош­ту­ва­ли де­сять кар­бо­ванців.

- Нащо ж ти, Ро­ма­не, хо­чеш ви­пи­су­ва­ти «Мінею»? Там же ка­но­ни та тро­парі! Це не те, що «Житія», - ска­зав ба­тюш­ка.

- Люблю й це чи­та­ти, та ще люб­лю, щоб кни­ги бу­ли мої і в моїй хаті. Ко­ли схо­чу, роз­гор­ну та й чи­та­ти­му, - ска­зав Ро­ман.

Батюшка на­пи­сав для Ро­ма­на лист в Моск­ву до куп­ця. Ро­ман вик­лав на стіл де­сять кар­бо­ванців, і ба­тюш­ка вкупі з своїми лис­та­ми дру­го­го дня одп­ра­вив і Ро­манів лист на пош­ту до Білої Церк­ви.

Після провід, пе­ред са­ми­ми ми­ро­но­си­ця­ми ба­тюш­ка пок­ли­кав Ро­ма­на. Книж­ки вже бу­ли прис­лані з пош­ти. Ро­ман приніс кни­ги до­до­му і по­ка­зав ма­тері та Со­ломії.

Книжки бу­ли здо­рові, в шку­ра­тяній оп­раві, з жов­ти­ми защіпка­ми, з чер­во­ни­ми та зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми на корінцях. ще й все­ре­дині кни­жок бу­ли вкла­дені зак­лад­ки з чер­во­них та синіх стрічок. Ро­ман розіклав книж­ки в се­бе на столі. Но­венькі книж­ки аж лисніли про­ти вікна на сонці. Ро­ман не міг ни­ми на­ми­лу­ва­тись, од­хо­див до по­ро­га, ди­вив­ся на їх зда­ле­ки, роз­гор­тав, ог­ля­дав оп­ра­ву. Бабі Зіньці ду­же спо­до­ба­лись книж­ки. Со­ломія не­на­че сер­ди­лась на ті книж­ки, пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Ой, гарні ж кни­ги! Гос­по­ди, які гарні! - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, при­див­ля­ючись близько до по­цяцько­ва­них па­ля­ту­рок та блис­ку­чих защіпок. - Але ж до­ро­го, си­ну, ти зап­ла­тив за їх! Де ж пак, аж де­сять кар­бо­ванців! Ов­ва! Чи­малі гроші!

- Втелющив бог зна на що де­сять кар­бо­ванців, - обізва­лась сер­ди­то Со­ломія, - не бійсь - не спра­вив мені но­во­го су­кон­но­го жу­па­на та но­вої