Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

не­на­че не по­са­див, а по­од­но­сив їх на стільці. Жидівки взя­ли в ру­ки по курці й об­ма­ху­ва­ли хвос­та­ми свої га­рячі ли­ця. Натішив­ши ком­панію, пе­реб­рані жи­ди повтіка­ли в ха­ту.

Гості сніда­ли до са­мо­го обіду й ви­пи­ли ве­ли­ку си­лу горілки та на­лив­ки. Од­на­че ніхто не був ще п'яний. Опівдні Про­ко­по­вич­ка звеліла по­да­ва­ти обід. 3а обідом чар­ка хо­ди­ла кру­гом столів, од од­но­го краю до дру­го­го, й по­ки во­на до­хо­ди­ла на ста­ре місце, хміль вилітав з го­лов гос­тей. Гості скінчи­ли ка­ба­на, з'їли по­ло­ви­ну бич­ка, поїли ве­ли­ку си­лу ку­рей, безліч ка­чок та індиків. По­да­ли со­лодкі пот­ра­ви: ма­ков­ни­ки, шу­ли­ки, хрус­ти. Гос­по­дар обер­нув­ся до жінки:

- А що, панімат­ко, чи не­має в те­бе чо­го міцнішо­го од цієї гіркої? Щось горілка не ду­же б'є в го­ло­ву, - тяг­неш, тяг­неш, а в го­лові все-та­ки не шу­мить. Ти б зва­ри­ла нам ва­ре­ну­хи, - ска­зав Про­ко­по­вич до жінки.

- Я вже й зва­ри­ла - й тво­го за­га­ду не жда­ла, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

Прокоповичка пос­ла­ла в пе­кар­ню мо­ло­диць. Мо­ло­диці при­нес­ли два горш­ки ва­ре­ну­хи. В клуні пішов дух ва­ре­ної горілки, ме­ду, пер­цю та уся­ко­го коріння. Гості аж об­ли­зу­ва­лись. Про­ко­по­вич­ка по­на­ли­ва­ла ва­ре­ну­хою чаш­ки та здо­рові чар­ки. Важ­кий дух пер­цю з ме­дом дійшов аж до дру­го­го зас­то­рон­ка, до жидів-му­зик. Жид­ки за­гер­го­та­ли й зац­мо­ка­ли язи­ка­ми. Ба­тюш­ки драж­ни­лись з ни­ми че­рез тік, по­ка­зу­ючи чаш­ки з ва­ре­ну­хою.

- Ну, отець Мельхи­се­дек, те­пер на­чу­вай­ся. Після цієї ва­ре­ну­хи підеш і ти у та­нець, - сміявся Про­ко­по­вич.

- Ану, спро­бую цього вед­ме­дя, чи потім піду в та­нець, чи й ніг не підве­ду, - ска­зав Мельхи­се­дек.

Тим ча­сом як гості пи­ли ва­ре­ну­ху, в двір увійшли ци­га­ни й поп­рос­ту­ва­ли до клуні. За ни­ми гна­лась ціла тічка со­бак. По­пе­ре­ду йшли дві пла­щу­ваті ци­ган­ки, за­ку­тані од го­ло­ви до ніг в якесь синє та біле дран­тя. В однієї за спи­ною в торбі теліпа­лась ди­ти­на й на­си­лу виг­ля­да­ла з шматків дран­тя. Ци­ган­ки бу­ли обвішані щітка­ми та пуч­ка­ми ве­ре­тен. Здо­ро­вий, чор­ний, роз­пат­ла­ний ци­ган лед­ве виг­ля­дав з ку­пи ре­шет, ситів та підситків. Ци­ган­ки прис­ту­пи­ли до гос­тей і по­ка­зу­ва­ли свої щітки та ве­ре­те­на. Ци­ган со­вав ма­туш­кам ре­ше­та й си­та та вих­ва­лю­вав свій крам. Од­на ци­ган­ка прис­ту­пи­ла до Онисі, взя­ла її за ру­ку й по­ча­ла во­ро­жи­ти.

- А поз­до­ров те­бе бо­же! Дай тобі вік дов­гий! Ож дай свою білу руч­ку, я тобі всю прав­ду ска­жу. Ти щас­ли­ва і врод­ли­ва, бу­деш жи­ти сімде­сят років, бу­деш ма­ти двад­ця­те­ро дітей ку­че­ря­вих, гар­них та чор­них, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди бідній ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го, я тобі ще більше прав­ди ска­жу.

Онися пок­ла­ла ци­ганці на ру­ку зо­ло­то­го.

- Спасибі тобі, мо­ло­да пані! Бог те­бе бла­гос­ло­вить. Бу­деш ма­ти трид­ця­те­ро сан­ду­ликів, бу­деш жи­ти сто років, та ще не пом­реш. Ти бу­деш го­ло­вою в домі, бу­деш вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми, над жи­да­ми. Твої сан­ду­ли­ки бу­дуть ку­че­ряві, та гарні, та чорні, як са­жа. Ти бу­деш ба­га­та, як свя­та зем­ля. Пок­ла­ди ще зо­ло­то­го, й ти ніко­ли не вмреш…

Гості засміялись. Після ко­медії жидів вже труд­но бу­ло підду­ри­ти гос­тей. Всі впізна­ли двох дя­чих та чор­но­го ока­то­го бо­гус­лавсько­го дя­ка. Му­зи­ки заг­ра­ли. Ци­ган повів ци­га­нок у та­нець. Ци­ган­ки по­ча­ли ди­кий та­нець, підніма­ли ру­ки вго­ру, кру­ти­лись на од­но­му місці, тряс­лись, як в про­пас­ниці, по­за­ди­рав­ши го­ло­ви вго­ру. Ци­ган підска­ку­вав ха­лянд­ри й так не­ми­ло­серд­но бив се­бе п'ята­ми в зад, що на йо­му аж ре­ше­та сту­котіли. Після танців ци­га­ни без це­ре­монії поп­ро­си­ли собі ва­ре­ну­хи, сіли за сто­ла­ми між гостьми й ще дов­го бре­ха­ли та во­ро­жи­ли ма­туш­кам та ба­тюш­кам та верз­ли вся­ку нісенітни­цю.

Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а обід тяг­ся до по­луд­ня. При­дан­ки заспіва­ли:

А все ту­та не по-на­шо­му, А все ту­та не по-ва­шо­му! А снідан­ня до обідан­ня, Обідан­ня аж до по­луд­ня, А по­лу­день аж до ве­чері, А ве­че­ря аж опівночі!

Варенуха роз­ве­се­ли­ла гос­тей, але не впоїла.

Матушки й мо­ло­диці розспіва­лись, а далі пішли в та­нець. До са­мо­го ве­чо­ра во­ни співа­ли й тан­цю­ва­ли, до­ки не нас­тав час ве­че­ря­ти. Знов мо­ло­диці по­нас­тав­ля­ли на стіл уся­кої стра­ви, й хо­лод­цю, й мнишків; знов десь наб­ра­лись пе­чені ку­ри, гу­си; знов при­нес­ли ва­ре­ників у сме­тані та вся­ких пун­диків; безкінеч­ник-чар­ка так са­мо хо­ди­ла кру­гом сто­ла. По­гу­ляв­ши та по­тан­цю­вав­ши, гості знов сіли за сто­ли.

Тільки що скінчи­ли ве­че­рю, як під од­ним сто­лом щось стра­шен­но за­рев­ло та за­гар­ча­ло. Гості по­ду­ма­ли, що під стіл влізла со­ба­ка, й не звер­ну­ли ува­ги. Але че­рез хви­ли­ну знов щось за­рев­ло страш­ним го­ло­сом і вхо­пи­ло Мельхи­се­де­ка за но­гу. Мельхи­се­дек по­чу­тив, що в йо­го но­гу вче­пи­лись міцні зу­би, ско­чив з місця й крик­нув. Гості за­мовк­ли. Ко­ли це з-під сто­ла ви­нир­ну­ла страш­на, чор­на, з ро­га­ми го­ло­ва й ляг­ла мор­дою на стіл. Ро­ги бу­ли во­лячі, мор­да чорніла, як са­жа, зу­би й білки очей біліли. Го­ло­ва за­гар­ча­ла. Всі крик­ну­ли. В од­ну мить з-під сто­ла вис­ко­чив який­сь звір, ско­чив на стіл і став на чо­тирьох но­гах.

Постать бу­ла схо­жа на вед­ме­дя, об­рос­ла дов­гою шерс­тю. На го­лові стриміли во­лячі ро­ги. Кру­гом шиї висіли довгі чорні ко­си, не­на­че у ле­ва. Чор­на мор­да сер­ди­то ми­га­ла очи­ма й ви­щи­ря­ла білі зу­би та рев­ла, як ведмідь. Ефект був ве­ли­кий. Се­ред ночі, після важ­кої ва­ре­ну­хи, при свічках ведмідь і справді-та­ки на­ля­кав гос­тей. Всі жах­ну­лись зне­хо­тя. Да­ми за­ви­ща­ли. Жи­ди пе­рес­та­ли гра­ти. 3вір по­вер­нув­ся двічі на столі, зарів, ско­чив з сто­ла й ки­нув­ся че­рез тік в дру­гий зас­то­ро­нок на жидів. Жи­ди по­ки­да­ли скрип­ки, підня­ли гвалт і прос­тяг­лись втіка­ти. Ведмідь пог­нав­ся за од­ним жид­ком, впіймав йо­го зу­ба­ми та да­вай сми­кать та рва­ти. "Ой вей! Ой гвалт! Ой вей!" - кри­чав бо­яз­кий жи­док, знес­тям­ки тіка­ючи з усієї си­ли че­рез тік. Ведмідь підняв­ся на но­ги, жи­док бер­киц­нув на тік.

- Чого ти, дур­ний, зля­кав­ся? Та це я! - крик­нув чай­ківський дяк, пе­реб­ра­ний за вед­ме­дя.

- Ой вей мір! Ой вей, гос­по­ди! - чу­ти бу­ло по всій клуні, де роз­си­па­лись пе­ре­ля­кані жид­ки. Ведмідь взяв ла­па­ми жи­да за плечі й підвів йо­го. Бідний жи­док зблід, як смерть, і тру­сив­ся. В клуні ста­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти: "Ой вей мір! Ой гвалт!" Але не­за­ба­ром дяк ски­нув при­чеп­лені ро­ги, за­ки­нув за ву­ха ко­си, виліз з ви­вер­ну­то­го ко­жу­ха й пішов в ха­ту вми­ва­тись. Му­зи­ки на­си­лу опам'ята­лись, по­ки мог­ли знов гра­ти.

Після ве­чері гості знов на­пи­лись ва­ре­ну­хи й зовсім роз­ве­се­ли­лись. Пе­редніше співа­ли ма­туш­ки, а після по­ча­ли співа­ти й ба­тюш­ки й дя­ки. По­ча­ли співа­ти бо­жих пісень: "Стань, Да­ви­де, з гус­ля­ми", "Пре­ук­ра­шен­ная", а далі й мирських: "А вже чу­мак до­чу­ма­ку­вав­ся", "Ой за гаєм, гаєм", "Гомін, гомін по діброві". Го­ло­си бу­ли дужі, чу­дові. Му­зи­ки підроб­лю­ва­лись на