Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

більш по кождій пробі

Дивувалась силі власній,

Аж вкінці в нестямі страсній

Закохалась сама в собі.

 

Світ тісний став перед нею,

А вона в нім центр усього,

Лиш для неї над землею

Сонце сходить так полого.

 

Лиш для неї світить місяць,

Віє вітер, сяють зорі,

Лиш для неї все, що в лісі,

Що на горах, що на морі.

 

Все розтяти, розрубати,

Роздробить, мов палашем!

«Із сокири хочу стати

Двоєвістрим бердишем».

 

Стала бердишем, та шику

Тим не задала нікому,

Та амбіція її

Гнала далі покрийому.

 

«На два боки вістря мати?

А чому не на чотири?

То була б я пірначем

Та й носила б гранатири».

 

А як стала пірначем,

Ну же далі міркувати:

«Що на штири? На всі боки

Хочу сама вістря мати.

 

От тоді я недотика

Стану зовсім, як цибуля,

Що ніхто її без сліз

Доторкнутися не може».

 

Ласка божа невелика,-

Сталось їй, чого бажала:

Острота її пропала,

Бо з сокири куля стала.

 

Написано в грудні 1887 р., досі не друковано.

 

 

 

«Душе моя! Душе душі моєї!..»

 

 

Душе моя! Душе душі моєї!

Мов мушля острий камінець в утробі

Роками носить у німому болю,

Аж поки соком жизності своєї

Той камінець у дорогую перлу

Не перемінить,- так я жаль о тобі

І потолочену любов завмер[лу]

У серці ношу і надармо молю

Їй смерті, смерті!

 

Душе моя! Мов конар з пнем предивно,

Так ти зрослась зо мною нерозривно.

Чи гріх, чи два на душу я положу -

Ну що ж, коли не можу та й не можу

Тебе віддерти.

 

Лице твоє, чудове і невинне,

Отут раз в раз у серці моїм сяє.

І вся ти тут, мов марево дитинне,

І жадний пил на тебе не сідає

Ні жадна пляма. Чиста, мов хрусталь,

Як сонце, ясна ти передо мною.

 

Я п’ю твій блиск, хоч він мені важкою

Отрутою, бо ми навік, навік

Розлучені! І все те щастя гоже

Комусь дісталось, а мені дать мо[же]

Лиш вічний жаль!

 

Душе моя! Моя, а так чужая,

Така далека ти і недосягла!

Чому моя душа тебе бажає,

Твоя ж на мене й глянуть не забагла?

А лиш летить кудись непевним шляхом

За власного призначення огнями,

Аж поки яр подвійний межи нами

Не ляже і не обезкрилить душі

Смертельним жахом.

 

ДО Ц[ЕЛІНИ] Ж[УРОВСЬКОЇ]

 

 

Jak pająk sam ze siebie srebrne nici snuje

I w misternej tkaniny układa je sploty,

Tak serce me tę powieść usnuło z tęsknoty,

Z tego, co cierpię skrycie, czym żyję, co czuję.

 

Ja nie chcę być pająkiem, swycli marzeń tkaniną

Nie chcę łowić twych uczuć i twego wejrzenia;

Rozłączył nas wał życia, niech więc te marzenia

Zaklęte w słowa żyją, z chorym sercem giną.

 

Tak muszla, gdy w jej wnętrze ostry kamyk

Zamyka się, w swe ciało wciska grot raniący,

Najlepsze swoje soki wkoło niego sączy,

Aż zginie, lecz z niej perła na twej szyi świeci. 23

 

Написано д[ня] 11 лютого 1888 р., досі не друковано.

 

 

 

«Неясна для вас ця легенда…»

 

 

Неясна для вас ця легенда

І чудно читати її?

Не личить стара реверенда

На хлопськії плечі мої.

 

Що ж, пані, ті вірші неясні -

То власная повість моя:

Мої розчаровання власні

І лютая мука-змія.

 

Колись за невласні провини

Цурались мене і кляли,-

Мов Каїн отой по пустини,

Блудив я по рідній земли.

 

Докори зносив я і труди

І, хоч їх тягар мя ломив,

Я привидом, з власної груди

Розснованим, душу кормив.

 

Я з власного серця і крові

Творив собі радісний світ,

Щоб скарб весь своєї любові

У нім помістити як слід.

 

А нині, коли я вертаю

З словами любві до братів,

Чи ж «щирі» сліпці не пускають

На мене затроєних стріл?

 

Важка моя пісня, о пані,

Бо важко на серці мені:

Мов човен під ніч відірвавсь від пристані,

Хитають ним хвилі, шаругою гнані,

На небі ні зірки, внизу ж у отхлані

Таємні мигочуть огні.

 

28/3 1889

 

«Ні, не любив на світі я нікого…»

 

 

Ні, не любив на світі я нікого,

Ось до чого додумавсь ум болющий,

І серце, мов слимак у шкаралющі,

Не корчилось від дотику живого.

 

Я навіть не любив себе самого,-

Занадто ясно погляд невсипущий

Глядів в той темний кут душі най […],

Де глупоти і підлоти так много.

 

Лиш привиди, а не живі істоти

В житті любив я і за ними йшов.

Слова без змісту, руки без роботи.

 

І от вони живу зіссали кров

Із серця мого і обдерту, в сльоти

І студінь вигнали мою любов.

 

6/9

 

[СТРОФИ]

 

 

В тім високість душ високих,

в тім краса умів розумних:

раз початого не кинуть,

хоч прийдесь зазнати й горя.

 

Трус не починає діла,

бо боїться