Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

скористатися лядою, зробленою в стелі сусідньої мансарди, коли почувся стукіт у двері.

— Чого вам треба? — запитав він у чоловіка, якого бачив, коли той вилазив з двоколки, а потім чув його розмову з графом.

— Пане обер-лейтенант, — сказав Пісарський, — я хотів би відрекомендуватися. — Він назвав своє ім’я і прізвище, не забувши додати, що мешкає в сусідньому селі Карчмиськах.

Тільки тепер Клосс згадав, що Пісарського не було за обіднім столом — очевидно, граф не міг допустити такої фамільярності.

— Ви що, прийшли до мене задля того, щоб відрекомендуватися?

— Даруйте, пане обер-лейтенант, але я довідався, що ми знаходимося ніби під домашнім арештом, і я хотів просити…

— Мій наказ ясний. Аж до його скасування ніхто з Пшетоки не виїде.

— Але завтра на світанку я мушу виїхати, пане обер-лейтенант. Я купив дві хури хмизу і…

— Можливо, до завтра наказ буде скасовано, — сказав Клосс, думаючи водночас, що може критися за цим проклятим хмизом.

— Я не маю нічого спільного з політикою, пане обер-лейтенант. У мене дуже багато знайомих німецьких офіцерів, можете спитати у будь-кого з тих, які тут довше служать. Пісарський може завжди стати в пригоді. Часом треба відіслати посилку додому… — Він говорив ламаною німецькою мовою.

— Ви пропонуєте мені гендель? Ви спекулянт!

— Ну навіщо ж так, пане обер-лейтенант? Я нічого не пропоную, послуга за послугу. Ви надаремне гніваєтесь, пане обер-лейтенант. Я не спекулянт, а скоріше посередник. Пісарський завжди виконує те, що йому наказують. Спитайте хоч би полковника Гофберга. Ви його знаєте?

— Що ви сказали? — підхопився Клосс. Це несподіване посилання на полковника збило його з пантелику. Невже він помилився в своїх розрахунках? Невже щось випустив з уваги? Він вирішив діяти відверто.

— Ясно. Які у вас для мене інструкції?

— Інструкції? — Пісарський закліпав очима. — Я не розумію. — Він почав спиною відступати до дверей. — Це якесь непорозуміння. До побачення, пане обер-лейтенант. Я прошу…

Але Клосс так і не почув, про що збирався просити Пісарський. Ледве торкнувшись дверей, він так швидко зник за ними, що Клосс не витримав і розреготався. Він підійшов до вікна і побачив, як Пісарський промчав через двір і зник в одному з сараїв.

Він все-таки вирішив піти в кабінет кружним шляхом, а при нагоді глянути, куди це так надто квапливо вибіг чоловік, який залюбки все може купити і все продати. “А може, кожного?” — подумав Клосс, наближаючись до дверей великого хліва, в який забіг Пісарський.

Клосса здивувала велика купа хмизу, що лежала під дверима. Він проминув двері, став навшпиньки і заглянув у маленьке віконце. Та нікого там не побачив. Тільки перегодя, коли очі його звикли до темряви, він помітив маленькі сходи, що вели в підвал. Тоді Клосс обійшов хлів і в задній стіні нагледів підвальне віконце. Нахилившись до нього, він спочатку побачив тільки Пісарського, що жваво розмовляв з якимось чоловіком у покритому плямами фартусі, потім — винуватця цих плям: під стелею висів надітий на гак величезний кабан, якого чоловік у фартусі спритно білував. Клосс розсміявся і жартома подумав, що питання, яке його мучило: “Що криється за цим хмизом?”, сформульоване неправильно. Воно повинне звучати так: “Що буде сховано під цим хмизом?” Схована буде свинина!

10

Едвард, певна річ, не забарився повідомити ротмістрові, яке слово тричі повторювалося на машинописному аркуші, що його так необережна впустив обер-лейтенант Клосс.

— А ти не помилився? — насупився ротмістр.

— Напевно ні, пане ротмістр. — Коли вони були самі, не було вже необхідності називати його дядею. — Але найбільше за все, — мовив він далі, — мене тривожить щось інше; я ще не можу зрозуміти, що саме…

— А чому ти запитав Йоланту, — перебив його ротмістр, — чи вона вперше приїхала з Лондона на батьківщину?

— І це мене теж непокоїть. І ще дещо. Бачите, якраз тоді зайшов цей Пісарський. Я назвав його “королем шмуклерів”, а потім він сам говорив про пам’ятник невідомому шмуклерові. Ви пам’ятаєте? А Йоланта на це ніяк не зреагувала.

— Не розумію. А на що вона повинна була зреагувати?

— Це слово належить до окупаційного жаргону, пане ротмістр. Звідкіля вона його знала? Вона повинна була запитати, що це означає.

— Чи не занадто ти не довіряєш? Адже вони в Лондоні добре поінформовані, все про нас знають…

— Я офіцер контррозвідки і мушу не довіряти. Окрім того, ви звернули увагу на їхню розмову за сніданком?

— Чию розмову? Про що ти говориш?

— Пробачте, я не доповідаю, а просто думаю вголос. Так ось, старий за сніданком розмовляв з Йолантою, згадував щось про молоді роки, проведені з її батьком. При цьому розповів, як одного разу в Юраті він так заговорився з своїм Генриком, що обидва не помітили, як кудись поділася восьмирічна Йоланта. її розшукали тільки за допомогою поліції. Йоланта довго не могла цього згадати, нарешті пригадала, навіть додала якісь подробиці, а тоді Пшетоцький ляснув себе по лобі і, проклинаючи свій склероз, через який він плутає все на світі, сказав, що, по-перше, це було не в Юраті, а по-друге, не з Йолантою, а з якоюсь Басею Козеллувною.

— Вона просто не хотіла перечити старому…

— Можливо, — з сумнівом у голосі відповів Едвард. — Але я даю собі голову відрубати, що бачив її на варшавських кортах Фраскатті…

— Вона ж сказала, що, можливо, там була.

— Так, звичайно, — мовив Едвард. — Але я до війни ніколи не був у Варшаві. Це означає, що я міг її там бачити недавно, рік—півтора тому, а корти ж Фраскатті, як і більшість варшавських кортів, — nur für Deutsch.[9]

— А може, то була схожа на неї дівчина? — непевно запитав ротмістр. Йому почав передаватися Едвардів неспокій.

— А ви не вважаєте, пане ротмістр, що цих “можливо” надто багато?

— Так усе ж гаразд. Пароль