Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

— Ах, коли б я це розумів, — зітхнув Едвард.

— У тебе є ще якісь сумніви, якими ти зі мною не поділився?

— Так, але цього я вже зовсім не розумію. Це у мене в голові ніяк не вкладається. Можете назвати це як хочете, пане ротмістр, — інтуїцією, інстинктом. І взагалі, можете навіть не зважати на те, що я кажу, бо ніяких доказів у мене немає. Але я старий контррозвідник, агент Другого відділу, ви знаєте, що я ще до війни працював у Гамбургу…

— Знаю, кажи коротше.

— Свій свояка вгадає здалека. Тільки-но я побачив цього німця, то відразу зрозумів, що це хтось із наших.

— З наших? — не зрозумів ротмістр. — Поляк?

— Та ні, я не це, звичайно, мав на увазі. Він теж із контррозвідки, з абверу. Але в цьому, врешті-решт, немає нічого незвичайного. Тільки бачите, пане ротмістр, я твердо впевнений у тому, що він зумисне впустив аркуш з прізвищем Лятошека: він хотів, щоб я його прочитав.

— Але яку він міг при цьому переслідувати мету?

— Не знаю, — відповів Едвард. — У мене було кілька припущень, одне неймовірніше за інше. Я відповідаю за вашу безпеку і…

— Річ не в мені, — перебив ротмістр. — Якщо ці папери справді такі важливі, то вони не повинні опинитися в руках німців.

— Саме так, пане ротмістр. Ми не маємо права їх віддати, доки не переконаємося в надійності Йоланти.

— Поки що, — знову насупився ротмістр, — документи не в нас, а в Пшетоцького, якщо вони взагалі в нього є. Хоч, коли Зося їх просила, він не заперечував, що вони є. Я спробую їх у нього роздобути.

— І ще одне, пане ротмістр. Домашній арешт. Чому цей німець створив умови, що утруднюють наше пересування? Може, він хоче сповільнити наші дії, а може, навпаки? А втім, коли йдеться про нашу безпеку, то ви можете бути спокійні. В разі чого я сьогодні опівночі подам ліхтариком умовний сигнал із західного віконця горища. Через годину в Пшетоці будуть двісті наших людей.

— Отже, до півночі все повинно вирішитись, — сказав ротмістр, навіть не підозрюючи, що таку саму фразу нещодавно подумки виголосив обер-лейтенант Ганс Клосс.

— Пане ротмістр, я хотів запропонувати вам один план, щоправда, досить ризикований, але весь риск я беру на себе. Прошу вашого схвалення.

— Говори, — кивнув ротмістр. — Тільки поквапся, бо дівчата нас чекають.

У кабінеті Клосс нічого цікавого не знайшов, хоч сантиметр за сантиметром оглянув підлогу і перегорнув купи паперів у течках. Як виявилося, документи були в бездоганному порядку — Пшетоцький педантично вів своє господарство.

Трохи клопоту завдав невеличкий секретер, який Клосс ніяк не міг відкрити, але незамінний ніж і тут не підвів. Та всередині не було нічого, окрім старенької друкарської машинки марки “Ундервуд”, арифмометра, кількох пачок друкарського паперу і кільканадцять картонних течок. Він почергово розгортав їх — вони були зовсім порожні й новенькі. Трохи подумавши, Клосс вирішив вчинити дрібну крадіжку, сховавши одну течку і кілька аркушів чистого паперу за пазуху. Дальші пошуки успіхом не увінчались — ніякого тайника в секретері не було.

Клосс замкнув секретер і став біля дверей на сходах, готовий будь-якої миті сховатися за ними, якщо здригнеться ручка тих, других дверей. Ще раз перевірив себе; все було правильно, факти компонувалися в єдине ціле. Тепер Клоссові треба було роздобути документи для себе, точніше для свого Центру, викрити німецького агента, що перебуває в цьому будинку, і водночас не дозволити демаскувати себе.

Він почув, як за стіною заскрипіли пружини крісла: очевидно, граф ще не ліг спати. А відразу після цього пролунав стукіт у двері.

— Увійдіть, — майже тої ж миті обізвався Пшетоцький.

— Що в вас, графе, стало так порожньо? — долинув стишений голос Маєвського. — А, я вже знаю, ви винесли свої екзотичні рослини.

— Іде зима, довелося винести в оранжерею. Але ви, певно, не по те прийшли, щоб розпитувати про мої пальми й агави? Сідайте. Я злий на вас, як сто чортів. Я такий злий, що вперше за багато років не заснув після обіду.

— Виспитесь після розмови зі мною. До вечері ще далеко. Ми, пане Тадеуш, знаємося багато років і завжди довіряли один одному, хоч і мали різні політичні погляди.

— Ви називаєте це поглядами? У вас ніколи не було ніяких поглядів. Могилу для Польщі ви копали, от що, добродію.

— Я не вступатиму з вами в дискусію, — сказав Маєвський.

— А хто вам дозволив втягти в це Зосю? Хіба так поводяться шляхтичі? Адже вона ще дитина, а ви, замість того, щоб прийти до мене і чесно сказати, добродію…

— Вона вже доросла і півроку в організації. Ви не можете заборонити їй служити вітчизні.

— Не вам, пане ротмістр, вчити Пшетоцьких, як треба служити вітчизні.

— Я звертаюсь до вашого патріотизму, до почуття громадянського обов’язку. Ви можете внести свій вклад у перемогу.

— А що ви хочете зробити з цими документами? — пирхнув старий. — У Карчмиськах у кузні куватимете літаки? Чи, може, продасте їх кому-небудь?

— Ви розмовляєте з керівником підрозділу Армії Крайової. Майте це на увазі, пане граф.

— Я знаю, з ким говорю. Який ви, таке й ваше підпілля, — кожна дитина про це знає. А на моє запитання ви так і не відповіли.

— Документи буде передано в розпорядження нашого уряду в Лондоні.

— Поштою? — глузував старий.

— Їх доправить кур’єр.

— Ага… — протяг старий. — Так ось навіщо знадобилася давня дружба. І як це я відразу не здогадався? Бач, забув вам сказати, що ми дружили з Генриком Кшемінським тільки до тридцять сьомого року, коли цей старий шелепа програв мені процес у сто тисяч. Відтоді ми не бачилися і, напевно, ніколи вже не побачимось.

— Це мене не цікавить, —