Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

Ні, ми не зводимо з вас очей. Всі ми ланки одного ланцюга.

— Це я знаю.

— Але ж це значить, що й вихід слід шукати не на шляхах минулого, а в напрямках майбутнього!

— Не на шляхах минулого… А як? От коли б міг я повідомити Сизова, що необхідно терміново вилітати… Якби зв'язок у субчасі був можливий…

— Бачите, ви вже починаєте міркувати категоріями майбутнього! Якби зв'язок був… Так винайдіть його!

— Ви жартуєте!

— Ні. Спробуйте по-іншому глянути на те, що з вами сталося вчора, сьогодні… Навіть на найтрагічніші події.

— Найтрагічніше було те, що хронокар вибув з ладу. Хлопчисько спалив його…

— Так. А як саме?

— Він посилював ритм і водночас помилково дуже загальмував. Я це пам'ятаю зовсім ясно, я був при цьому. Правда, зовні. Зі слів хлопчиська, мовлячи фігурально, від замикання аж маяки завили.

— Саме так!

— Але ж вони перебували у субчасі… Стривайте! Невже ви хочете сказати…

— Що у вашому інституті також стоїть маяк. І відстань у часі тут уже дуже мала.

— Це вихід! — закричав Колін. — Це ідея…

Він кинувся до хронокара. Потім різко зупинився.

— Але навіть у такий спосіб я не зможу їм нічого повідомити! У нас нема приладів.

На секунду запанувало мовчання. Потім предок, що досі нерухомо сидів біля багаття, повернув голову і всміхнувся.

— Виявляється, і нас ще рано списувати з рахунку, — сказав він. — І ми ще можемо знадобитись…

— Я згадав… — прошепотів Колін. Третій кивнув.

— Так. Тепер ваша черга допомогти, пращуре.

— Диктуйте текст, — сказав предок.

— Вам тільки доведеться, — сказав Третій, — гальмувати не раз, а кілька. І обережно, щоб не спалити комірки зразу, але й з достатньою силою. Зможете?

— Колись, — мовив Колін, — мене вважали за найкращого мінус-хроніста. Давайте мерщій. Часу справді небагато.

6

Пославши повідомлення, він вернувся до багаття. Тепер рест згорів остаточно. Слабка блакитна хмаринка вилетіла з дверей ретаймерного відділення і розтанула в повітрі.

— Ну от, — сказав Третій. — Як бачите, ви самі себе врятували. Головне було — знайти потрібний напрямок думці. Про це можна говорити багато, але мені пора. Я чую, як мої друзі поспішають з мінус-часу. Всім хочеться взяти участь в енергетичному експерименті. І для всіх там знайдеться діло, якщо тільки ми не запізнимось на свої кораблі.

— Вони поспішають зараз? — спитав предок. — От би побачити їх… бодай на мить?

— Взагалі це не заведено, — задумливо промовив Третій. — Але заради нашої незвичайної зустрічі…

Він звів голову, обличчя його набуло вигляду глибоко зосередженого. Колін і предок дивились на нього. Він похитав головою і простяг руку в напрямку галявини. Тоді вони почали дивитись туди,

Здавалося, шквал крутнув повітря над галявиною і примусив його дрижати і клубочитись. Ще секунду нічого не було видно. А потім з'явилась експедиція.

… Вони виникали не більш ніж на секунду кожен. Матові напівсфери, еліпсоїди, машини інших, складніших форм, які одразу навіть важко було визначити, вони з'являлись по кілька зразу і майже миттєво зникали. Та замість них ішли все нові й нові… Минуло півхвилини, і хвилина, і п'ять хвилин, а потік їх усе не вичерпувався, різноманітність форм усе збільшувалась, вони мигтіли перед очима людей усе швидше, швидше… Колін стояв, спираючись на плече предка, у них перехоплювало дух, і Колін, незважаючи на всю свою витримку, відчув, як у нього страшенно калатає серце.

І зненацька потік машин зник.

— Мені пора, — сказав Третій. — От ми й розлучаємось. Нічого не вдієш: ми різні покоління, з різних епох. І перед лицем часу виступаємо кожен окремо. Але не відрубно.

— Це чудово, — мовив предок. — Але ж ми завжди відчували, що так воно і є. Мусить бути!

— Звичайно, — сказав Третій, усміхаючись. Він кивнув на прощання і ступив кілька кроків до машини. Потім обернувся. — Не забувайте, кожного з нас завжди супроводжують предки і нащадки. Предки, які живуть у пам'яті, і нащадки, що живуть у мріях. І ми не можемо уявити себе без них, бо не може бути людини без пам'яті і мрії.

ЛЮДИ І КОРАБЛІ

Вдалині горіли багаття.

Якщо людина давно не зустрічається з людьми, в її очах поселяється темний смуток. Але вона розкладає багаття, і самотність відступає. І людина простягає руки до вогню, як простягає їх другові.

Вогонь — родич людини. Він тече по жилах, горить у мозку і виблискує в очах. Люди люблять дивитися на полум'я, вони бачать там минуле і відгадують майбутнє. — Якщо ж людина бурлакує, вона полюбляє вогонь ще й за вічну мінливість гарячої долі.

А тут ні з чого навіть розкласти багаття.

Колись це було просто. Хмиз хрустів під ногами, сухе паліччя падало впоперек стежки, нетерпляче очікуючи тієї миті, коли йому дозволять полинути до неба язиком яскравої плазми. Так було в лісах Землі і в інших лісах.

Що ж, бродяго, йди своєю дорогою. Нудьгуй за вогнем багать і ночівлею в траві, згадуй, як гарно це було, думай — як добре ще буде. Йди і грійся біля вогню далеких зірок, доки нема земного полум'я, доки ти самотній…

«От дідько, — подумав Валгус. — До якої лірики вдався, га? Здаєш, бродяго. Ну й нехай: характер твій не для колективу. Та ти навіть і не самотній. Є ще той… до речі, як він там».

— Одіссею! — неголосно промовив Валгус. — Давайте текст.

Секунду панувала пауза. Потім почувся холодний байдужий голос:

— Окислювання відбувалось повільно. Реакція не стабілізувалась. Енергії, що виділялась,