Джоджо Мойєс - Та сама я

того я лежала на дальньому боці ліжка, оновлюючи стрічку новин «Фейсбуку» на телефоні, – виявляється, моя мати просто обожнює мотиваційні цитати і не може зупинитися виставляти фотографії Тома у шкільній формі. На годиннику було пів на одинадцяту, а про сон я вже забула й мріяти. Я вилізла з ліжка й пішла до туалету, не вмикаючи світло, щоб Сема не розбудив вереск вентилятора. Я вагалася, чи варто знов лягати. Сем солодко спав у центрі ліжка, залишивши мені трохи місця по краях. Я ліниво подумала, чи достатньо йому півтори години сну. Та все ж таки прослизнула назад, притиснулася до його теплого тіла та, повагавшись секунду, поцілувала його.

Тіло Сема впізнало мене навіть уві сні. Його рука притиснула мене до себе, ковзнувши уздовж усього мого тіла, а губи поцілували мене, повільно, сонно й дуже ніжно, – і я вигнулася від задоволення. Я підсунулася трохи ближче, відшукавши в темряві його руку. Наші пальці сплелися, і я, не втримавшись, зітхнула від задоволення. Він хотів мене. У тьмяному світлі Сем розплющив очі, і я зазирнула у них із любов’ю. Із подивом я помітила бажання у сонному погляді.

Він мовчки дивився на мене.

– Привіт, красунчику, – прошепотіла я.

Він начебто спробував щось вимовити, але так і не знайшов у собі сил.

Він подивився убік. І раптом відсахнувся.

– Що? – запитала я. – Що я такого сказала?

– Пробач, – мовив він. – Зачекай.

Він кинувся до вбиральні, захряснувши за собою двері. З-за дверей донеслося «О Боже» і звуки, почувши котрі я вперше зраділа гучній витяжці.

Я непорушно сиділа на ліжку, а потім підвелася і вдягла футболку.

– Семе? – Я притиснулася вухом до дверей, але одразу ж відсахнулася.

Мабуть, лише справжня любов може не відштовхнути при таких звукових ефектах.

– Семе? Усе в порядку?

– Так, – пробубонів він. Вочевидь, усе геть не в порядку.

– Що відбувається?

Довга тиша. Звук змиву.

– Я – гм – здається, я отруївся.

– Серйозно? Що я можу зробити?

– Нічого. Просто… просто не заходь сюди. Гаразд? – Після цих слів знов почулися звуки блювоти й тихої лайки. – Не заходь.

Наступні години дві минули саме так: по один бік дверей він намагався пережити страшну сутичку зі своїми внутрішніми органами, по другий – знервована я у самій лише футболці. Він так і не впустив мене до себе – гадаю, гордість не дозволила.

Людина, котру я побачила майже о першій ночі, була бліда як стіна і з голови до ніг укрита потом. Я вмить підскочила на ноги, але він відсахнувся, мов не очікував побачити мене. Я простягнула руку, немов це допомогло б, якби такий велетень, як він, почав падати.

– Що я можу зробити? Може, викликати лікаря?

– Ні. Просто… просто треба перечекати.

Важко дихаючи і тримаючись за живіт, він плюхнувся на ліжко. Його очі були обрамлені темними колами, а погляд спрямований у нікуди. Буквально.

– Я принесу тобі води. Я подивилася на нього.

– А взагалі-то я краще збігаю до аптеки й куплю тобі чогось для травлення.

Він навіть не відповів, а просто впав на бік, спрямувавши погляд кудись у далечінь. Його тіло й досі було вкрите потом.

Придбавши необхідні ліки, я подумки подякувала місту, котре не просто ніколи не спить, а й цілодобово пропонує порошки для травлення. Сем, пихкаючи, прийняв один пакетик, а потім, вибачившись, знов побіг до вбиральні. Час від часу я передавала йому пляшку води через щілину у дверях, а потім урешті-решт взагалі увімкнула телевізор.

– Пробач, – пробурмотів він, хитаючись, коли вийшов з убиральні приблизно о четвертій ранку. Після цього знесилено впав на покривало й провалився у тривожний сон.

Укрившись готельним халатом, я проспала декілька годин, та коли прокинулася, то виявила, що він і досі спить. Я прийняла душ і одягнулася, а потім тихенько вийшла до холу готелю, щоб купити кави в автоматі. Мені було трохи недобре. Принаймні у нас було ще цілих два дні.

Коли я повернулася до номера, Сем знову був у вбиральні.

– Мені дуже шкода, – вкотре вибачився він.

Я розкрила штори – у денному світлі він виглядав ще білішим за простирадла.

– Я не впевнений, що в мене сьогодні вистачить сил хоч на щось.

– Нічого страшного! – відповіла я.

– Може, до обіду полегшає, – пробубонів він.

– Чудово!

– Можливо, не для поїздки на поромі, але… Мені не хотілося б опинитися…

– …у громадському туалеті. Я розумію.

Він зітхнув.

– Не так я уявляв цей день.

– Усе добре, – утішала його я, лягаючи поруч у ліжко.

– Досить казати, що все добре, – роздратовано мовив він. Я трохи завагалася, та потім холодно сказала:

– Гаразд.

Він скоса подивився на мене.

– Пробач.

– Досить вибачатися.

Ми мовчки сиділи, дивлячись просто перед собою. А потім він простягнув руку до мене.

– Послухай, – урешті-решт мовив він. – Мабуть, я ще полежу пару годин. А потім мені стане краще. Не треба сидіти зі мною, якщо не хочеш. Можеш пройтися по магазинах або ще щось.

– Але ж ти тут лише до понеділка. Я не хочу покидати тебе.

– Я ні на що не здатен, Лу.

У Сема був такий вигляд, немов він хотів би вдарити стіну, якби у нього були сили.

Прогулявшись два квартали, я купила декілька газет і журналів. Потім купила великий стакан кави, булочку з висівками і простий білий бублик на випадок, якщо Сем зголодніє.

– Припаси, – мовила я, скинувши покупки на свій бік ліжка. – Зараз як засяду за журнали…

Саме так ми й провели увесь день. Я прочитала кожнісінький розділ «Нью-Йорк Таймс», включаючи бейсбольні звіти. Повісивши знак «Не турбувати» на двері, я просто спостерігала за тим, як він дрімає, сподіваючись побачити рум’янець на його щоках.

Можливо, йому от-от стане краще і ми зможемо прогулятися при денному світлі. Можливо, можна просто вийти до бару готелю.

Як же набридло лежати.

Гаразд, можливо, йому стане краще завтра.

О дев’ятій сорок п’ять, коли я вимкнула телевізор, прибрала усі газети з ліжка і вляглася під покривало, єдиною частиною тіла, котрою ми торкалися, були переплетені кінчики пальців.

У неділю він прокинувся трохи бадьорішим. Гадаю, річ у тому, що йому просто не було чим блювати. Я принесла йому трохи бульйону – з’ївши його, Сем заявив, що готовий піти на прогулянку. Через двадцять хвилин ми бігом повернулися до готелю, і він знов зачинився у вбиральні. Як же він сердився! Я намагалася переконати його,