Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

собор, затишний дворик і гостинно розкриті ворота. Велична фортеця розташована на пагорбі, крутому й високому з південного сходу, тоді як північна й західна сторони відокремлюються від міста глибоким ровом, з'єднаним з руслом мальовничою річкою Вілією.

Стояли теплі днини, весняне сонечко пригрівало дедалі сильніше, але час для подорожей був усе ще не надто підходящим. Однак затримуватися в Шамотулах і надалі вдова не хотіла й не могла: невідома сила гнала її геть. Тому наприкінці березня Олена відправилася в дорогу, супроводжувана жменькою вірних служників, кузеном Янушем — сином Василя Костянтиновича Острозького й невеликим загоном охорони.

Коли до Острога залишалося якихось півдня, погода зненацька зіпсувалася: пішов мокрий сніг, подув крижаний вітер. Але навіть негода не зупинила Олену! Вона вперто продовжувала шлях. Складалося враження, що якщо княгиня саме сьогодні не досягне рідного Острога, то її понівечена душа остаточно помре і назавжди залишиться на чужині.

Ще вчора скрізь були ознаки весни. Сніг танув, дзюрчали струмочки, з відталої землі пробивалася смарагдова травичка, у тіні посеред снігу на зелених острівцях розцвітала волохата сон–трава. А сьогодні все різко змінилося: зима вирішила продовжити своє правління і намагалася якнайшвидше укутати ліс, лани, дороги пухнастим сніжним покривалом. Заметіль у шаленому танку крутила кошлатий сніг, вітер гудів, вив, зривав гілки з дерев і кущів і кидав у стомлених подорожан.

Промоклий плащ княгині вже не зігрівав тіла, вдова тремтіла від холоду й слабкості, але все–таки вперто гнала своїх людей вперед, не бажаючи здаватися. Через рясний снігопад дороги майже не було видно, загін збився зі шляху й плутав лісом не одну годину. Княгиня зажурилася, бо вже майже втратила надію на швидке повернення додому...

Зненацька Януш зупинив коня й, вказавши кудись убік, голосно звернувся до Олени, намагаючись перекричати потужний гул вітру:

— Здається, княгине, це Острог...

Вона подивилася у вказаному юнаком напрямі й насилу розгледіла малюсінькі жовті нерухомі вогники, зовсім несхожі на блукаючі іскри, які все частіше миготіли в неї перед очами. А придивившись, пізнала і крутий схил, і ледь помітні обриси рову. Від цього серце княгині прискорено закалатало.

— Думаю, так і є, — відповіла вона, стримуючи тремтіння. Втім, шум вітру поглинув її слова. Не почувши відповіді, Януш розвернув коня й запитально глянув на княгиню. Довелося повторити голосніше:

— Так, це Острог. Пізнаю ці місця.

Надія повернулася, і раптом все стало на належні місця. Схил пагорба, дерева, яр... Ще трохи, й вони побачать замкові башточки на скелях, а також стіни, що височіють над містом.

— Замок уже зовсім близько, — радісно підтвердила Олена Янушу.

— Так, мабуть, — погодився той.

Щоб скоротити шлях, кортеж з'їхав з дороги на непримітну засніжену стежинку на схилі пагорба. Подорожанам доводилося несолодко. Знесилені люди рахували кожну зайву годину, хвилину, секунду...

Снігопад почав поступово вщухати, потім припинився зовсім. Нічний вітер розігнав хмари, і в яснім світлі місяця похмуро заблищала кріпосна стіна Острога. У збройових вежах біля воріт горіли жовто–червоні вогники.

— Княгине, ви вдома, — тихо мовив Януш.

Кортеж саме під'їхав до воріт, молодий козак, що стояв на варті, загрозливо наставив списана прибульців, перетнувши їм шлях, і велів назватися. Януш миттю відкинув назад каптур похідного плаща й роздратовано викрикнув:

— Я ніхто інший, як княжич Януш Васильович Острозький власною персоною! Супроводжую княгиню Олену Іллівну, господиню цього замка!!!

Однак проти очікування, козак навіть не поворухнувся і продовжував загрожувати їм списом. Януш мало не сказився від люті:

— Пропусти негайно!!! Чи ти, бовдуре, змусиш свою господиню ночувати біля воріт свого ж замку, не пропустивши її у власні володіння?!

Вочевидь, шум на в'їзді привернув увагу охорони. Всередині за воротами почалася якась метушня, потім пролунали стукіт і гуркіт. Нарешті ворота зі скрипом розчахнулися, і почет княгині миттю оточила юрба охоронців. Вони навперебій гомоніли, з інтересом розглядали непроханих гостей і при цьому повільно, але неминуче наступали на них, намагаючись відтіснити подалі від воріт. Опираючись руху козаків, Януш кипів від злості й люті:

— Та ви що, посліпли?! Бидло!!! Княгиню не впізнали!..

Продовжуючи гомоніти, козаки усе щільніше стискали кільце. Аж тут їхній галас перекрив грізний рик начальника охорони:

— Розступіться!

Охоронці миттю виконали команду й замовкли, чекаючи нових наказів. До гостей підійшов літній, але ще міцний плечистий козак Федір, і звернувся до княгині, явно ніяковіючи й хвилюючись:

— Ваша світлосте, вибачте моїх людей. Ніхто ж не попередив нас про ваш приїзд. Ми аж ніяк не очікували...

Було очевидно, що старий чогось не договорює.

— Нумо викладай все, як є, старий лисе!!! — гаркнув на козака Януш.

— Нам сказали, що ви навряд чи захочете повертатися сюди, в Острог, — слухняно мовив той.

— Це правда! Правда!.. — підтримали його козаки.

Олена лише розсміялася і здивовано запитала:

— Цікаво, хто сказав таку дурість?

— О–о–о, ваша світлосте, та ніхто!.. Ну, тобто... ніхто конкретно, — забумотів начальник охорони щось малозрозуміле. — Знаєте, як воно буває? Чутки, балаканина, пересуди...

Явно збентежений Федір продовжував бурмотіти на своє виправдання якусь дурню. Нарешті помітивши, що вже вкотре повторюється, замовкнув під спокійним поглядом княгині.

— Мені все зрозуміло, — заспокоїла старого Олена.

Тоді Федір здійняв перед собою руки й гукнув, звертаючись до козаків:

— Привітаємо нашу господиню з поверненням!.. — після чого звернувся княгині: — Проїжджайте, ваша світлосте, ми вам нескінченно раді!

Але відразу спохопившись, непевно додав:

— І прошу не сердитись на нас. Ми справді не здогадувалися, хто це в Острог